Як називаються великі блоки земної кори що переміщуються по астеносфері

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Кора.

Земна́ кора́ — зовнішній шар земної кулі, одна зі структурних оболонок планети, як ядро, мантія. Земна кора є твердим утворенням товщиною 5—40 км, що становить 0,1—0,5 % радіуса Землі. Від мантії Землі відокремлена поверхнею Мохоровичича. Фактично земна кора ніби плаває на поверхні магми, і тому на планеті спостерігаються її деформації та рухи. В основі сучасних уявлень про структуру лежать геофізичні дані про швидкість поширення пружних (переважно поперечних) хвиль.

Типи земної кори[ред. | ред. код]

Схематичний профіль перехідної зони «континент-океан»

Земна кора відрізняється під материками та океанами за складом та потужністю. Розрізняють материкову та океанічну земну кору, що різняться за складом, будовою, потужністю й іншими характеристиками. У залежності від густини порід, що її складають, у корі виділяють три шари: «базальтовий», «гранітний» та осадовий.

Потужність континентальної кори в залежності від тектонічних умов становить від 25-45 км (на платформах) до 60-80 км (в областях гороутворення). У континентальній корі розрізняють осадовий (до 20-25 км), «гранітний» або «гранітно-метаморфічний» (в середньому 15 км, густина порід 2,6-2,7 т/м³) і «базальтовий» (20-35 км, густина порід 2,7-3,0 т/м³) шари. Назви «гранітного» і «базальтового» шарів умовні і історично пов’язані з виділенням межі Конрада, яка їх розділяє. Обидва ці шари іноді об’єднують в поняття консолідованої кори.

Основна відмінності океанічної кори від континентальної — відсутність «гранітного» шару, істотно менша потужність (2-10 км), більш молодий вік (юра, крейда, кайнозой), велика латеральна однорідність. Океанічна кора складається з трьох шарів. Перший шар, або осадовий, має потужність до 1-2 км. Другий шар — вулканічний, або акустичний підмурівок, має в середньому потужність 1-2 км (за іншими даними, 1,2-1,8 км). Детальні дослідження дозволили розділити його на три горизонти (2А, 2В і 2С). Третій шар океанічної кори — «базальтовий» потужністю 4-8 км (інші дані — від 2 до 5 км).

Вік[ред. | ред. код]

Материкова земна кора є послідовним нашаруванням осадових гірських порід різного віку. Нижні горизонти таких нашарувань є найстаршими. Часто вони можуть бути метаморфізованими, тобто такими, які пройшли певну термічну обробку в земних надрах. Вік гірських порід визначають застосовуючи спеціальні методи. Цим займається наука геохронологія. Великою кількістю радіологічних досліджень доведено, що вік найстарших гірських порід земної кори за торієм-232 є не більшим ніж 3,5 мільярда років. Тому прийнято вважати, що вік найстарших гірських порід земної кори не перевищує 3,5 млрд років — а вік нашої планети — приблизно 5 млрд. років.

Протягом перших 2 млрд років, можливо, сформувалося від 50 % до 70-80 % всієї сучасної континентальної кори, в наступні 2 млрд років — щонайбільше 40 %, і лише близько 10 % — за останні 500 млн років, тобто у фанерозої. Переломний момент в розвитку земної кори мав місце у пізньому докембрії, коли в умовах існування великих плит вже зрілої континентальної кори стали можливі великомасштабні горизонтальні переміщення, що супроводжувалися субдукцією та обдукцією новоутвореної літосфери. З цього часу утворення і розвиток земної кори відбувається в геодинамічній обстановці, зумовленій механізмом тектоніки плит.

Рухи[ред. | ред. код]

Земна кора, як і гідросфера, є рухомою системою. Глибинними розломами земна кора розділена на блоки. В результаті взаємодії двох сил — тяжіння Землі до Місяця і відцентрової внаслідок обертання Місяця навколо Землі, виникають добові вертикальні рухи земної кори а також припливи і відпливи води в океанах і морях. Подібно такі рухи відбуваються за рахунок обертання Землі разом з Місяцем довкола Сонця. Встановлено, що такі плавні рухи земної кори відбуваються двічі протягом доби і досягають амплітуди декількох десятків сантиметрів. Напрямки цих рухів не є постійними, вони періодично змінюються. У масштабі мільйонів років вони викликали затоплення морем величезних територій і навпаки — виникнення та ріст гірських масивів. Унаслідок такого піднімання земної кори ростуть молоді гори, наприклад структури альпійської гірської системи, до якої належать і Крим, і Карпати. Геофізичними дослідженнями встановлено, що зараз поверхня Карпат піднімається зі швидкістю 0,1 — 10 мм за рік.

Коливальні рухи земної кори[ред. | ред. код]

Повільні плавні безперервні вертикальні переміщення мас гірських порід; одна з форм тектонічних рухів. Причину їх вбачають у глибинних процесах, що відбуваються в мантії Землі, деякі вчені — у космогенних процесах. Коливальні рухи земної кори впливають на зміни рівня Світового океану, що є однією з причин трансгресій та регресій моря, на склад, шаруватість і потужність осадів, на інтенсивність процесів денудації тощо.

Радіальні рухи земної кори[ред. | ред. код]

Рухи земної кори, паралельні радіусу Землі. Протікають повільно або швидко, при землетрусах — стрибкоподібно. Нерідко називаються коливальними рухами земної кори.

Основні тектонічні елементи земної кори[ред. | ред. код]

Найбільш древні і тектонічно малорухливі обширні області материків — древні платформи (кратони), утворені фундаментом з метаморфічних порід докембрійської, в основі архейської і ранньопротерозойської доби, які виступають на поверхню в межах щитів, і платформних чохлів. Євразія поділяється на такі платформи: Східноєвропейська, Сибірська, Китайсько-Корейська, Південнокитайська, Індостанська, Аравійська. На других материках — по одній платформі більш великих розмірів. Інший основний тип тектонічних областей материків і перехідних зон — широкі і досить протяжні рухомі пояси, що виникли 1,6-1 млрд років тому і які протягом пізнього протерозою і фанерозою пройшли складну історію тектонічного розвитку.

Головні типи сучасних тектонічних областей ложа океанів — їх рухомі зони — так звані серединно-океанічні рифтові пояси і розташовані між ними і околицями материків більш стабільні області — океанічні плити.

Геологічна будова Землі[2]

Глибина[3] км	Шари	Щільність г/см³
0-60	Літосфера	—
0-35(75)	Земна кора	2,2-2,9
35-60	… Верхня мантія Землі	3,4-4,4
35-2890	Мантія	3,4-5,6
70—150(400)	… Астеносфера	—
2890-5100	Зовнішнє ядро	9,9-12,2
5100-6378	Внутрішнє ядро	12,8-13,1

Хімічний склад[ред. | ред. код]

Більшість (99,79 %) маси кори припадає усього на 9 елементів, масові частки яких представлені в наступній таблиці[4]:

Оскільки кисень і кремній є найбільш поширеними елементами, їх сполуки — силікати, є основними породооутворюючими породами земної кори.

Див. також[ред. | ред. код]

Континентальна земна кора
Океанічна земна кора
Перехідні зони «континент-океан»

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Дослідження гравітаційного поля, топографії океану та рухів земної кори в регіоні Антарктики: монографія / О. М. Марченко, К. Р. Третяк, А. Я. Кульчицький та ін. ; за заг. ред. О. М. Марченка, К. Р. Третяка ; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Нац. ун-т «Львів. політехніка». — Л. : Вид-во Львів. політехніки, 2012. — 308 c. : іл., 6 окр. арк. іл. — Бібліогр.: с. 294—304 (221 назва). — ISBN 978-617-607-206-5
Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — : Східний видавничий дім, 2004—2013.
Третяк П. Р. Лісівнича історія. Навчальний посібник. — Львів, 2002.

Источник

Літосферні плити – це великі блоки земної кори і частини верхньої мантії, з яких складена літосфера.

З чого складається літосфера

Літосфера складена з великих блоків, званих літосферними плитами. Літосферні блоки в поперечнику становлять 1-10 000 км, а товщина їх варіюється від 60 до 100 км. Велика частина літосферних блоків включає в себе як материкову земну кору, так і океанічну. Хоча бувають випадки, коли літосферна плита складається виключно з океанічної кори (Тихоокеанська плита).

Літосферні плити складаються з сильно зім’ятих в складки магматичних, метаморфізованних і гранітних порід, що лежать в основі, і 3-4 кілометрового шару осадових порід зверху.

В основі материка лежить одна або кілька древніх платформ, уздовж кордону яких проходить ланцюг гірських хребтів. Усередині платформи рельєф звичайно представлений плоскими рівнинами з окремими гірськими хребтами.

Межі літосферних плит відрізняються високою тектонічною, сейсмічною та вулканічною активністю. Межі плит бувають трьох типів: дивергентні, конвергентні та трансформные. Обриси літосферних плит постійно змінюються. Великі розколюються, дрібні спаюються між собою. Деякі плити можуть потонути у мантії Землі.

Як правило, в одній точці земної кулі сходиться тільки три літосферні плити. Конфігурація, коли в одній точці сходяться чотири або більше плит, нестійка, і швидко руйнується з часом.

Основні літосферні плити Землі.
Велика частина земної поверхні, що близько 90%, покрита 14 основними літосферними плитами. Це:

Австралійська плита
Антарктична плита
Аравійський субконтинент
Африканська плита
Євразійська плита
Індостанська плита
Плита Кокос
Плита Наска
Тихоокеанська плита
Плита Скотія
Північно-Американська плита
Сомалійська плита
Південно-Американська плита
Філіппінська плита

Рух літосфери Землі.

Літосферні плити постійно рухаються один щодо одного зі швидкістю до декількох десятків сантиметрів на рік. Даний факт був зафіксований фотознімками, зробленими з штучних супутників Землі. В даний час відомо, що Американська літосферна плита рухається назустріч Тихоокеанської, а Євразійська зближується з Африканською, Індо-Австралійської, а також з Тихоокеанської. Американська і Африканська літосферні плити повільно розходяться.

Літосферні плити – основні складові літосфери – лежать на пластичному шарі верхньої мантії – астеносфері. Саме їй належить головна роль у рух земної кори. Речовина астеносфери в результаті теплової конвекції (передачі тепла у вигляді струменів і потоків) повільно «тече», тягнучи за собою блоки літосфери і викликаючи їх горизонтальні переміщення. Якщо ж речовина астеносфери піднімається або опускається, це призводить до вертикального руху земної кори. Швидкість вертикального руху літосфери набагато менше горизонтального – всього до 1-2 десятків міліметрів в рік.

Рух літосферних плит

При вертикальному русі літосфери над висхідними гілками конвективних течій астеносфери відбуваються розриви літосферних плит і утворюються розломи. У розломи спрямовується лава і, остигаючи, наповнює порожні порожнини товщами магматичних порід. Але потім наростаюче розтягнення рухливих літосферних плит знову призводить до розлому. Так, поступово наростаючи в місцях розломів, літосферні плити розходяться в різні сторони. Ця смуга горизонтального розбіжності плит отримала назву рифтової зони. По мірі віддалення від рифтової зони літосфера остигає, важчає, потовщується і, як наслідок, просідає глибше в мантію, утворюючи області пониження рельєфу.

Зони розломів спостерігаються як на суші, так і в океані. Найбільший материковий розлом довжиною понад 4000 км і шириною 80-120 км знаходиться в Африці. На схилах розлому знаходиться велика кількість діючих і сплячих вулканів.

В цей час на протилежному від розлому кордоні відбувається зіткнення літосферних плит. Зіткнення це може протікати по-різному в залежності від видів стикаються плит.

Якщо стикаються океанічна і материкова плити, то перша занурюється під другу. При цьому виникають глибоководні жолоби, острівні дуги (Японські острови) або гірські хребти (Анди).
Якщо стикаються дві материкові літосферні плити, на цьому місці краю плит мнуться в складки, що веде до утворення вулканів і гірських хребтів. Таким чином на кордоні Євразійської і Індо-Австралійської плити виникли Гімалаї. Взагалі, якщо в центрі материка є гори, це означає, що колись це було місцем зіткнення двох спаявшихся в одну літосферних плит.
Таким чином, земна кора перебуває в постійному русі. В її необоротному розвитку рухливі області — геосинкліналі — перетворюються шляхом тривалих перетворень у відносно спокійні області — платформи.

Источник

Скуратович О.Я., Коваленко Р.Р., Круглик Л.І.

Географія. 6 клас. Підручник для середньої школи

ЗЕМЛЯ В КОСМІЧНОМУ ПРОСТОРІ

Астероїдималі планети. В Сонячній системі обертаються між орбітами Марса і Юпітера.Астрономічна одиницяодиниця виміру відстані в астрономії: дорівнює середній відстані від Землі до Сонця (149,6 млн кілометрів).Астрономіянаука про будову й розвиток небесних тіл, їх систему та Всесвіт в цілому.Зорярозпечене небесне тіло, що випромінює світло. Складається з сильно нагрітих газів.Знаки зодіаку12 сузір’їв, по яких проходить річний шлях видимого руху Сонця серед зірок.Кометималі небесні тіла, що складаються з яскравої голови та хвоста. Розміри їх величезні, а маси малі. Комети рухаються за своїми орбітами.Метеориневеликі небесні тіла, величиною з шпилькову голівку, що світяться в променях Сонця на нічному небозводі.Метеоритикам’яні, залізні і залізокам’яні небесні тіла, що падають на Землю з космічного простору.Орбіташлях небесного тіла у космічному просторі.Планетавеликі кулясті небесні тіла, що рухаються навколо Сонця по колових орбітах. Планети світять відбитим сонячним світлом.Полярна зорянайяскравіша зоря в сузір’ї Малої Ведмедиці. Розташована поблизу північного полюса Всесвіту. Звідси і її назва.Телескопоптичний астрономічний прилад для розглядання і фотографування небесних світил.

ЗЕМЛЯ НА ПЛАНІ ТА КАРТІ

Абсолютна висотависота місця над рівнем океану.Азимуткут на місцевості або на карті, що утворюється напрямом на північ і напрямом на обраний пункт. Кути зчитуються від напряму на північ за ходом годинникової стрілки.Географічна довготавеличина дуги паралелі в градусах від початкового меридіана до заданого місця.Географічна широтавеличина дуги меридіана в градусах від екватора до заданого місця.Географічна картазменшене зображення земної поверхні на площині прийнятими умовними знаками.Географічні координатигеографічна широта і географічна довгота будь-якої точки на земній кулі.Глобусмодель земної кулі з контурами суходолу й водних просторів.Горизонталілінії на планах місцевості та географічних картах, що з’єднують точки земної поверхні, які лежать на одній висоті над рівнем моря.Горизонтчастина земної поверхні, яку ми бачимо навколо себе на рівній відкритій місцевості.Градусна сіткасітка на географічній карті чи на глобусі, що утворюється від пересічення меридіанів з паралелями.Масштабумовна міра, що показує, у скільки разів відстань на місцевості зменшена при зображені її на карті чи на плані.Меридіаниумовні лінії на глобусі і карті, що проведені від полюса до полюса, які показують напрям «південь — північ».Нівелірприлад для визначення відносної висоти місця, тобто перевищення однієї точки над другою.Орієнтуваннявміння визначати на місцевості сторони горизонту за Сонцем, зорями, компасом, місцевими ознаками.Відносна висотависота, що показує перевищення однієї точки поверхні Землі над другою.Паралелілінії, проведені на глобусі і карті паралельно екватору. Паралелі розміщені під прямим кутом щодо меридіанів.Полюсиумовні точки на земній поверхні, через які проходить земна вісь.Початковий меридіанНульовий меридіанмеридіан, від якого ведеться відлік інших меридіанів на захід і схід у градусах. Він проходить через Гринвіцьку обсерваторію (поблизу Лондона).Екваторпаралель, проведена на однаковій відстані від полюсів.

ЛІТОСФЕРА

Астеносферав’язкий, частково розплавлений шар у верхній частині мантії, що лежить на глибині 50-100 км.Балкаулоговина з пологими схилами, вкритими рослинністю. Кінцева стадія розвитку яру.Барханипіщані горби серпоподібної форми, які трапляються в пустелях і утворюються внаслідок роботи вітру.Вивітрюванняпроцес руйнування і зміни гірських порід під дією коливань температури, повітря, вологи і живих організмів.Гейзеригарячі джерела, періодично діючі у вигляді фонтанів.Геофізикакомплекс наук, що вивчають внутрішню будову Землі, а також процеси, які відбуваються в кожній з її оболонок.Гіпоцентробласть в надрах Землі, де виникає землетрус.Дюнипіщані горби чи пасма, які утворюються на берегах морів, озер та річок під дією вітру.Епіцентрмісце на земній поверхні, розташоване над вогнищем землетрусу, де його сила максимальна. Район найбільших руйнувань.Ерозіяпроцес руйнування гірських порід водяними потоками (водяна) або вітром (вітрова).Жерло вулканаканал, який з’єднує вогнище вулкана з поверхнею Землі.Землетрусколивання земної поверхні і підземні поштовхи, які виникають внаслідок раптових зміщень та розривів у глибині земної кори або у верхній частині мантії.Кальдеразаглиблення на вершині вулкана, здебільшого круглої або овальної форми з крутими схилами.Кратерчашоподібне або лійкоподібне заглиблення на вершині або на схилі вулкана, з якого викидаються гази, вулканічний попіл, каміння, виливається на поверхню лава.Лавамагма, яка вилилась на поверхню і позбавлена газів.Літосфераверхня тверда оболонка Землі, що охоплює земну кору і верхню частину мантії до шару астеносфери.Літосферні плитивеликі блоки літосфери, розділені глибокими розколинами, що повільно переміщуються по астеносфері.Магмарозплавлена вогняна маса, що утворюється в шарі астеносфери і насичена газами.Магматизмпроцес утворення і руху магми від шару астеносфери до поверхні Землі.Метаморфізмпроцес зміни гірських порід під впливом високих температур і тиску в надрах Землі.Сейсмічна зонатериторія земної поверхні, що періодично зазнає землетрусів.Цунамівелетенські хвилі, викликані підводними землетрусами.Ярформа рельєфу, що утворюється внаслідок розмивання пухких порід тимчасовими водотоками.

Источник

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Діаграма глибинної будови Землі за геофізичними даними (швидкості поздовжніх та поперечних сейсмічних хвиль, розрахункова густина речовини, температура та тиск). Літосфера позначена буквами LS

Літосфе́ра (від дав.-гр. Λίθος — камінь і дав.-гр. σφαίρα — куля, сфера) — верхня тверда оболонка земної кулі. До її складу входять земна кора та субстрат (верхня частина мантії Землі).

Опис[ред. | ред. код]

Потужність літосфери під океанами сягає 5 — 100 км (мінімальна під серединно-океанічними хребтами, максимальна на периферії океанів), під континентами — 25 — 200 км і більше (мінімальна — під молодими гірськими утвореннями, вулканічними дугами і континентальними рифтовими зонами, максимальна — під щитами древніх платформ). Найбільша потужність літосфери спостерігається на найменш прогрітих, а найменша — на найбільш прогрітих ділянках. Найбільші структурні одиниці літосфери — літосферні плити, розміри яких у поперечнику становлять 1 — 10 тис. км.

У сучасну епоху літосфера розділена на 7 головних і декілька дрібніших плит. Межі плит є зонами максимальної тектонічної, сейсмічної і вулканічної активності. Рух літосферних плит і блоків, а також його можливі причини вивчаються геодинамікою.

Під континентами і океанами літосфера переходить в астеносферу, твердість і в’язкість речовини якої нижчі, ніж у літосфери. Разом з астеносферою літосфера утворює тектоносферу Землі, в якій відбуваються основні геологічні процеси.

Для позначення зовнішньої оболонки літосфери вживався нині застарілий термін Сиаль, що походить від назви основних елементів гірських порід: Si (лат. Silicium — силіцій) та Al (лат. Aluminium — алюміній).

На Землі виділяють три сейсмічні пояси:

Тихоокеанське вогняне кільце утворює майже замкнуте коло, що охоплює окраїни Тихого океану (370 діючих вулканів);
Розгалужена система серединно-океанічних хребтів, що охоплює усі океани планети;
Альпійсько-Гімалайський пояс охоплює Середземномор’я, гори Південної Азії та зливається з Вогняним кільцем у області Індонезійських морів та архіпелагів.

Відповідність рельєфу та геології[ред. | ред. код]

Літосфера утворює рельєф земної поверхні. Найвища вершина — гора Джомолунгма у Гімалаях (8850 м), найнижча відмітка дна океану — Маріанська западина у Тихому океані (11 022 м). Середня висота материків 970 м, на них переважають рівнини та низькогір’я з висотою до 1000 м. Платформенні рівнини займають 64% площі материків. Середня глибина океанів становить 3 704 м, панують глибини від 3 000 до 6 000 м; на долю глибоководних западин та жолобів припадає лише близько 1,5% площі океану.

Основи літосферних плит складають платформи. Їх кристалічний фундамент у деяких місцях виходить із-під осадового чохла на поверхню та утворює щити або залягає поблизу неї у вигляді плити. У рельєфі щитам відповідають підвищення та плоскогір’я, плитам — низовини. У областях складчастості розташовуються складчасті та складчасто-брилові гори.

Найважливіші структурні частини океанічної кори — океанічні платформи та серединно-океанічні хребти (загальна довжина системи 80 тис. км), що зустрічаються в усіх океанах. Крім хребтів у Світовому океані відомо багато підвищень, або океанічних плато. Найбільше з них знаходиться в Атлантичному океані — Бермудське плато. Океанічні платформи у рельєфі відповідають хвилястим та плоским абісальним (глибоководним) рівнинам, які лежать на глибині 4,5-6,0 км та розділені бриловими горами (без слідів складчастості) на окремі котловини. Крім того, на дні океану відомі близько 10 тис. підводних гірських вершин. Підводні гори з плоскими вершинами називають гайотами. Серединно-океанічні хребти від океанічних платформ відрізняються високою сейсмічністю та неглибоким заляганням осередків землетрусів. Вони утворюються за рахунок підняття магми у рифтових зонах. У зонах субдукції розташовані острови з діючими вулканами, які різко переходять у глибоководні жолоби.

Тектонічна розшарованість літосфери[ред. | ред. код]

Мобілістська модель розвитку тектонічних і магматичних процесів в літосфері, що базується на даних про вертикальні і латеральні структурні, речовинні, фізичні і геологічні неоднорідності верхніх геосфер. Неоднорідність при тектонічних імпульсах створює умови для горизонтальних зривів поверхневих або внутрішньолітосферних гірничих мас (літопластин), що переміщуються з різними швидкостями. Результатом такого переміщення є виникнення нових неоднорідностей і т. д. У геологічної історії земної кори такий процес фіксується змінами її структурного плану. Тим самим визначається відмінність Тектонічна розшарованість літосфери від початкових уявлень тектоніки плит, згідно з якими плити є жорсткими і геологічно однорідними тілами. Однією з поверхонь горизонтальних зривів є Мохоровичича поверхня, що розділяє земну кору і верхню мантію. Зриви і рухи літопластин відбуваються також на інших рівнях всередині літосфери, чому сприяє наявність в ній шарів зниженої в’язкості. Т.р.л. — результат диференційованого за швидкістю субгоризонтального руху розташованих на різних глибинах літосферних мас — літопластин.

Див. також[ред. | ред. код]

Літосферні плити
Сиаль

Література[ред. | ред. код]

Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — : Східний видавничий дім, 2004—2013.
Ревель П., Ревель Ч. Среда нашего обитания. В четырех книгах (перевод с англ.). М., Мир, 1995. (рос.)
Химия и общество (перевод с англ.) М., Мир, 1995. (рос.)
Добровольский В. В. Основы биогеохимии. Учеб. пособие для геогр., биол., геол., с.-х. спец. вузов. М., Высш. шк., 1998. (рос.)
Андруз Дж., Бримблекумб П., Джикелз Т., Лисс П. Введение в химию окружающей среды (перевод с англ.). М., Мир, 1999. (рос.)
Горная энциклопедия. — М.: Советская энциклопедия. Под редакцией Е. А. Козловского. 1984–1991.

Посилання[ред. | ред. код]

Літосфера // Словник – довідник з екології : навч.-метод. посіб. / уклад. , О. О. Остапішина. — Херсон : ПП Вишемирський В.С., 2013. — С. 119.

Источник