Лобова частка кори головного мозку

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Головний мозок людини (лат. cerebrum hominis) — головний орган центральної нервової системи (ЦНС), що складається з маси взаємозалежних нервових клітин.

Загальні відомості[ред. | ред. код]

Головний мозок людини займає всю порожнину черепа, кістки якого захищають масу мозку від зовнішніх механічних ушкоджень. В процесі росту й розвитку головний мозок набуває форми черепа. Ззовні мозок нагадує драглисту масу жовтуватого кольору, тому в давні часи вважали, що це речовина, яка охолоджує кров, і при бальзамуванні трупів його не зберігали.

Маса мозку немовляти 380—400 г. Маса мозку однорічної дитини досягає 800 г. У молодших школярів маса головного мозку 1250−1300 г, що майже відповідає масі мозку дорослої людини. Середня маса мозку в чоловіків — 1375 г, у жінок — 1275 г. У чоловіків він становить 2 % загальної маси тіла, у жінок — 2,5 %. Довгий час панувала думка, що від маси мозку залежать розумові здібності людини: чим більша маса мозку, тим обдарованіша людина. Але, як з’ясувалося пізніше, це не так. Наприклад, мозок Тургенєва І. С. важив 2012 г, а мозок Анатоля Франса — 1017. Найважчий мозок — 2900 г — був виявлений в індивіда, який прожив усього 3 роки. Мозок його у функціональному відношенні був неповноцінним. Встановлено, що інтелект людини знижується лише в тому випадку, коли його маса зменшується до 900 г і менше.

Поки що прямої залежності між масою мозку та розумовими здібностями людини не виявлено. Але з’ясована гранична маса мозку (900 г), за межею якої він вважається неповноцінним.

Загалом ступінь розвитку мозку оцінюють за співвідношенням маси спинного мозку до головного. Так, у кішок воно — 1:1, у собак — 1:3, у нижчих мавп — 1:16, у людини — 1:50.

Головний мозок. Сагітальний переріз.

Будова головного мозку[ред. | ред. код]

Людський мозок становить 91-95 % ємності черепа, він складається з трьох відділів: мозкового стовбура, підкоркового відділу та кори великого мозку.

Стовбурова частина головного мозку складається з довгастого мозку, моста, середнього мозку і проміжного мозку.

Довгастий мозок є продовженням догори спинного мозку, форму якого він зберігає.

Середній мозок лежить ще вище. На його верхній поверхні добре видно дві пари горбиків чотиригорбкового тіла.

Проміжний мозок розташований найвище у стовбурі. Від нижньої його поверхні відходить гіпофіз.

Всередині стовбура проходить канал, що подекуди розширяється. Він є продовженням спинномозкового каналу.

Більша частина поверхні стовбура мозку вкрита білою речовиною. Сіра речовина утворює ядра всередині стовбура. Від ядер починаються дванадцять пар черепномозкових нервів.

Функції стовбура[ред. | ред. код]

У сірій речовині мозкового стовбура знаходиться дихальний центр. Тут же лежать серцевий і судинноруховий центри, в яких відбувається перехід збудження з різних доцентрових нервів на відцентрові нерви серця і кровоносних судин.

У стовбурі мозку розташовані центри, які регулюють скорочення м’язів, від яких залежать поза людини і всі її рухи.

Оболони головного мозку[ред. | ред. код]

Головний мозок, як і спинний, покритий трьома мозковими оболонами: м’якою, павутинною і твердою.

Термінологія[ред. | ред. код]

З початку 2000-х років рекомендують для використання в українській медичній термінології термін «мозкові оболони», для означення всіх інших (райдужної, слизових тощо) і надалі рекомендують використовувати термін «оболонки»[1][2][3][4].

М’яка оболона[ред. | ред. код]

М’яка, або судинна, оболона головного мозку[en] (лат. ріа mater encephali) безпосередньо прилягає до речовини мозку, заходить у всі борозни, покриває всі звивини. Складається вона з пухкої сполучної тканини, в якій розгалужуються численні судини, що живлять мозок. Від судинної оболони відходять тоненькі відростки сполучної тканини, які заглиблюються в масу мозку.

Павутинна оболона[ред. | ред. код]

Павутинна оболона головного мозку[en] (лат. arachnoidea encephali) — тоненька, напівпрозора, не має судин. Вона щільно прилягає до звивин мозку, але не заходить у борозни, внаслідок чого між судинною й павутинною оболонами утворюються підпавутинні цистерни, заповнені спинномозковою рідиною, за рахунок якої й відбувається живлення павутинної оболони. Найбільша мозочково-довгаста цистерна розміщена позаду четвертого шлуночка, в неї відкривається серединний отвір четвертого шлуночка; цистерна бічної ямки лежить у бічній борозні великого мозку; міжніжкова — між ніжками мозку; цистерна перехрестя — у місці зорової хіазми (перехрестя).

Долі великих півкуль головного мозку

Тверда оболона[ред. | ред. код]

Тверда мозкова оболона (лат. dura mater encephali) — окістя для внутрішньої мозкової поверхні кісток черепа. У цій оболоні спостерігається найвища концентрація больових рецепторів в організмі людини, в той час як в самому мозку больові рецептори відсутні.

Тверда мозкова оболона побудована із щільної сполучної тканини, вистеленої зсередини пласкими зволоженими клітинами, що щільно зростаються з кістками черепа в ділянці його внутрішньої основи. Між твердою й павутинною оболонами є субдуральний простір, заповнений серозною рідиною.

Структурні частини мозку[ред. | ред. код]

Довгастий мозок (лат. medulla oblongata) розвивається із п’ятого мозкового пухирця (додаткового). Довгастий мозок є продовженням спинного мозку з порушеною сегментальністю. Сіра речовина довгастого мозку складається з окремих ядер черепних нервів. Біла речовина — це провідні шляхи головного і спинного мозку, що тягнуться догори в мозковий стовбур, а звідти до спинного мозку.

На передній поверхні довгастого мозку міститься передня серединна щілина, з обох боків якої лежать потовщені білі тяжі, які називають пірамідами. Піраміди донизу звужуються в зв’язку з тим, що частина їхніх волокон переходить на протилежний бік, утворюючи перехрестя пірамід, котрі утворюють бічний пірамідний шлях. Частина білих волокон, що не перехрещуються, утворюють прямий пірамідний шлях.

Міст (лат. pons) лежить вище довгастого мозку. Це потовщений валик із поперечно розміщеними волокнами. Центром його проходить основна борозна (лат. sulcus basilaris), в якій лежить основна артерія (лат. arteria basilaris). По обидва боки борозни є значні підвищення, утворені пірамідними шляхами. Міст складається з великої кількості поперечних волокон, які утворюють його білу речовину — нервові волокна. Між волокнами чимало скупчень сірої речовини, яка утворює ядра мосту. Продовжуючись до мозочка, нервові волокна утворюють його середні ніжки.

Мозочок (лат. cerebellum) лежить на задній поверхні мосту й довгастого мозку в задній черепній ямці. Складається із двох півкуль і черв’яка, який з’єднує півкулі між собою. Маса мозочку 120—150 грамів.

Мозочок відокремлюється від великого мозку горизонтальною щілиною, в якій тверда мозкова оболона утворює намет мозочка (tentorium cerebelli), натягнутий над задньою ямкою черепа. Кожна півкуля мозочка складається з сірої та білої речовини.

Сіра речовина мозочка міститься поверх білої у вигляді кори. Нервові ядра лежать усередині півкуль мозочку, що складаються переважно з білої речовини. Кора півкуль утворює паралельно розташовані борозни, між якими є звивини такої ж форми. Борозни поділяють кожну півкулю мозочка на декілька часток. Одна з часток — клаптик, що прилягає до середніх ніжок мозочка, виділяється більше за інших. Вона філогенетично найдавніша. Клаптик і вузлик черв’яка з’являються вже у нижчих хребетних і пов’язані з функціонуванням вестибулярного апарату.

Кора півкуль мозочку складається з двох шарів нервових клітин: зовнішнього молекулярного й зернистого. Товщина кори 1-2,5 мм.

Сіра речовина мозочка розгалужується в білій (на серединному розрізі мозочка видно ніби гілочку вічнозеленої туї), тому її називають деревом життя мозочка.

Мозочок трьома парами ніжок з’єднується із стовбуром мозку. Ніжки представлені пучками волокон. Нижні (хвостові) ніжки мозочка йдуть до довгастого мозку, їх називають ще вірьовчастими тілами. До їхнього складу входить задній спинномозково-мозочковий шлях.

Середні (мостові) ніжки мозочку з’єднуються з мостом, у них проходять поперечні волокна до нейронів кори півкуль. Через середні ніжки проходить кірково-мостовий шлях, завдяки якому кора великого мозку впливає на мозочок.

Верхні ніжки мозочку у вигляді білих волокон ідуть у напрямку до середнього мозку, де розміщуються поздовж ніжок середнього мозку й тісно до них прилягають. Верхні (черепні) ніжки мозочка складаються переважно з волокон його ядер і служать основними шляхами, що проводять імпульси до зорових бугрів, підзоровобугрової ділянки та червоних ядер.

Ніжки розташовані спереду, а покришка (лат. operculum) — ззаду. Між покришкою та ніжками пролягає водопровід середнього мозку (водопровід Сільвія). Він з’єднує четвертий шлуночок із третім.

Головна функція мозочку — рефлекторна координація рухів і розподіл м’язового тонусу.

Покрив середнього мозку (або лат. mesencephalon-у) лежить над його покришкою й прикриває зверху водопровід середнього мозку. На покришці міститься пластинка покришки (чотиригорбкове тіло). Два верхні горбки пов’язані з функцією зорового аналізатора, виступають центрами орієнтовних рефлексів на зорові подразники, а тому називаються зоровими. Два нижні горбки — слухові, пов’язані з орієнтовними рефлексами на звукові подразники. Верхні горбки пов’язані з латеральними колінчастими тілами проміжного мозку за допомогою верхніх ручок, нижні горбки — нижніми ручками з медіальними колінчастими тілами.

Від пластинки покришки починається покришко-спинномозковий шлях, який зв’язує головний мозок із спинним. Ним проходять еферентні імпульси у відповідь на зорові та і слухові подразнення.

Великі півкулі головного мозку. До них належать частки півкуль (лобова частка, скронева частка, тім’яна частка й потилична частка), кора головного мозку (плащ), базальні ганглії, нюховий мозок і бічні шлуночки. Півкулі мозку розділені поздовжньою щілиною, в заглибині якої міститься мозолисте тіло, що їх з’єднує. На кожній півкулі розрізняють такі поверхні:

Читайте также: Корь у детей чем мазать

верхньобічну, опуклу, обернену до внутрішньої поверхні склепіння черепа;
нижню поверхню, розміщену на внутрішній поверхні основи черепа;
медіальну поверхню, якою півкулі з’єднуються між собою.

У кожній півкулі є частини, що найбільше виступають: спереду, — лобовий полюс, позаду — потиличний полюс, збоку — скроневий полюс. Окрім того, кожна півкуля великого мозку розділяється на чотири великі частки: лобову, тім’яну, потиличну та скроневу. У заглибині бічної ямки-мозку лежить невеличка частка — острівець. Півкуля поділена на частки борознами і щілинами. Найглибша з них — бічна, або латеральна, ще вона називається Сільвієвою борозною. Бічна борозна відділяє скроневу частку від лобової та тім’яної. Від верхнього краю півкуль опускається вниз центральна борозна, або борозна Роланда. Вона відділяє лобову частку мозку від тім’яної. Потилична частка відділяється від тім’яної лише з боку медіальної поверхні півкуль — тім’яно-потиличною борозною.

Півкулі великого мозку ззовні вкриті сірою речовиною, що утворює кору великого мозку, або плащ. У корі налічується 16 млрд клітин, а якщо взяти до уваги, що кожна з них має від 7 до 10 тисяч зв’язків із сусідніми клітинами, то можна зробити висновок про гнучкість, стійкість і надійність функцій кори. Поверхня кори значно збільшується за рахунок борозен і звивин. Кора філогенетична є найновішою структурою мозку, її площа приблизно 220 тисяч мм².

За оцінками, дорослий людський мозок містить 86 ± 8 мільярдів нейронів з приблизно рівною кількістю (85 ± 10 мільярдів) ненейрональних клітин. З цих нейронів 16 мільярдів (19 %) знаходяться в корі головного мозку, а 69 мільярдів (80 %) знаходяться в мозочку.

Див. також[ред. | ред. код]

Міф про використання 10% мозку

Примітки[ред. | ред. код]

↑ Головацький А. С., Черкасов В. Г., Сапін М. Р., Федонюк Я. І. Анатомія людини. У трьох томах. Том 2. — 2007. — Нова книга. — 456 с. — підручник, що рекомендований МОН та МОЗ України для Вищих медичних навчальних закладів України найвищих рівнів акредитації
↑ Про мозкові оболони. Архів оригіналу за 4 березень 2016. Процитовано 27 липень 2013.
↑ Анатомія мозку
↑ Ахтемійчук Ю.Т., Вовк Ю.М., Дорошенко С.В., Кобзар О.Б., Ковальський М.П., Півторак В.І., Прокопець К.О., Радомська Н.Ю., Радомський О.А., Пархоменко М.В., Хворостяна Т.Т. (2010). Оперативна хірургія та топографічна анатомія. Київ: Медицина. с. 474. ISBN 978-617-505-058-3.

Джерела[ред. | ред. код]

Анатомия человека. — М., 2000. (рос.)
Бовкур А. Біологія людини. — К., 2000.
Коляденко Г. Анатомія людини. — К., 2001.
Людина. /Навч. посібник з анатомії та фізіології. — Львів, 2002. 240 с.
Свіридов О. І. Анатомія людини. — Київ: Вища школа, 2001.

Посилання[ред. | ред. код]

Мізок, мозок // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1961. — Т. 4, кн. VIII : Літери Ме — На. — С. 993. — 1000 екз.

Источник

Еволюція людини була викликана ускладненням його діяльності через необхідність більш активного пізнання навколишнього світу. Це призвело до зміни будови мозку людини, так як його функції ставали все складніше і різноманітніше. Над зонами мозку, безпосередньо пов’язаними з органами почуттів і руховим апаратом, розвинулися зони, найбільш щільно забезпечені так званими асоціативними волокнами. Ці зони необхідні для більш складної обробки надходить у мозок інформації.

У процесі формування кори головного мозку настає новий етап, коли роль її функціонування сильно зростає. У людини, на відміну від хребетних, аж до хижаків, психічні функції вже пов’язані з корою головного мозку. Кора у нього – це орган індивідуальності і свідомої діяльності.

У психології дуже конкретно стоїть питання про те, які взаємовідносини кори і психіки людини, і де знаходяться її ділянки, відповідальні за ту чи іншу психічну функцію.

Вивчення розвитку головного мозку

До останнього часу була ведучою «локалізаційна теорія». Тобто вважалося, що кожній психічної функції, навіть найскладнішої, відповідає певна ділянка головного мозку. Ця теорія будується на уявленні мозку як системи окремих мозкових центрів, які з’єднуються один з одним особливими нервовими волокнами. Вона відображає рівень розвитку психологічних методів, що існували в той час, і те, що на небагатому фактичному матеріалі було висунуто багато гіпотез і теорій.

зони кори головного мозку

Вивчення розвитку головного мозку в процесі еволюції виявило, що чим складніший організм, тим яскравіше виражене анатомічне поділ кори. Ділянки кори, відповідальні за більш складні функції, отримують більший розвиток.

Великі результати дало вивчення кори в процесі онтогенезу. Дослідження виявили, що на ранніх стадіях розвитку її можна розділити на три основні зони:

ізокортекс – нова кора, у людини становить основну частину кори;
аллокортекс – включає в себе давню і стару кору, наприклад, у амфібій тільки з’являється; добре виражений у рептилій;
алло- і ізокортекс – межуточная кора.
Подальші, більш досконалі методи дослідження встановили, що кора складається з окремих полів, які різняться гістологічно. Ці поля можуть бути відокремлені один від одного. Це пояснює деяке розходження виконуваних ними функцій. У зв’язку з цим «локалізаційна теорія» заснувала положення про те, що навіть найскладніша психічна функція має певний «центр» у мозку і їм виконується.

Сучасні дослідження різноманітних мовних, зорових і рухових функцій руйнує класичну «локалізаціонному теорію». Наприклад, порушення мови пов’язане з пошкодженням різних ділянок кори і часто – з порушенням інших інтелектуальних функцій.

У цьому випадку дослідження відбуваються на основі вивчення порушення ділянок кори, тобто методом «видалення». При порушенні певної ділянки кори пошкоджується певна функція. Цей метод не веде до встановлення «центру» формування функції в корі, а лише дає розуміння, що дана область кори бере участь у реалізації конкретної функції. Можливо, у виконанні порушеної функції беруть участь і інші поля.

Вчені довели, що порушення інших ділянок кори, які не пов’язані з виконанням даної функції, також можуть пошкодити цю функцію. Ще було встановлено, що при руйнуванні основного «центру» виконання функції, інші ділянки кори можуть частково прийняти на себе її роботу, це відбувається з часом і має тільки компенсаційний ефект.
Єдиний чутливо-руховий апарат
Кору головного мозку потрібно сприймати як єдиний чутливо-руховий апарат. Окремі поля кори багатозначні по виконуваних функцій. Трохи більше сильний розвиток одного з двох шарів кори дає місцеве переважання сенсорної або рухової функціональної складової.

Що стосується будь-якої більш складної функції нашої психіки, то позначити її місце в конкретному полі кори мозку неможливо. У виконанні такої функції задіяні різні ділянки кори. Кожна структура кори, що бере участь у функції, вносить свій внесок. Нервові елементи кори, що беруть участь у виконанні функції, свої дії об’єднують в тимчасову структуру.

В даний час своїх прихильників мають дві думки:

мозок є сумою різноманітних центрів, що спеціалізуються на окремій функції;
мозок – єдина структура, окремі складові якої рівнозначні.
Обидві ці теорії не дають повної характеристики цього складного органу, що складається з різних верств, але об’єднаного функціонально.

Беручи до уваги весь накопичений дослідницький матеріал, потрібно зробити єдино правильний висновок: виконуючи складні завдання, мозок працює як єдине ціле із залученням всієї кори або її основної частини. Головний мозок – це не однорідна маса, у ньому простежується суворе поділ як з функціональної, так і з гістологічної сторони. Кожна частина мозку важлива для загального процесу. Окремі ділянки мозку вносять особливо істотний внесок у функцію, якщо вона є складною, але «центрів» виробітку для таких функцій немає. Найбільш важливими для інтелекту є частково скронева частка, нижня тім’яна частка, третя лобова звивина. Саме їх пошкодження найбільш плачевно впливає на психіку. Психічні функції пов’язані, швидше, зі складними процесами, що відбуваються між нейронами головного мозку, звідси і випливає те, що кожна його частина має багатогранне значення.

типи кори мозку

Ступінь підрозділи кори на рівні і їх прив’язка функцій до певного місця залежать і від генетики організму. У птахів практично відсутня будь-яка прив’язка функції до кори. Деяка прив’язка існує у кішок і собак, правда, зони, що відповідають за ту чи іншу функцію, кілька перекривають один одного. У людських ж ембріонів така прив’язка, безсумнівно, існує. Досліджуючи мозок організмів, не можна переносити їх результати і висновки на генетично відрізняються.

Навіть у межах однієї генетичної групи локалізація процесів і механізмів залежить ще й від часів їх виникнення. Якщо функція найбільш древня, то її локалізація найбільш стійка. У підкірці порядку і стабільності більше, ніж у корі. Більш примітивні функції в корі закріпилися максимально точно, так як виникали в процесі еволюції мозку. Якщо функція складна і з’явилася пізніше, то в її виконанні задіяна значна частина кори, і кожна частина відіграє свою роль у загальному процесі, тому чітка локалізація неможлива.

Источник