Найменша потужність земної кори під

Потужність земної кори тут не перевищує 5 — 7 км, в її складі відсутній гранітний шар, а потужність осадового шару незначна, що різко знижує перспективи нафтогазоносності цих територій.

Потужність земної кори в ціломузменшується, якщо геотермії зміщується ближче до осі температур, що забезпечується високою теплопровідністю, пов’язаної із циркуляцією мас води від вільної поверхні аж до нижньої кори, як, наприклад, у випадку паннонского басейну.

Потужність земної кори в різнихчастинах земної кулі не залишається постійною. Найбільшої потужності кора досягає на континентах, і особливо під гірськими спорудженнями (тут товщина гранітної оболонки досягає 30 — 40 км); передбачається, щб під океанами потужність земної кори, позбавленої гранітної оболонки,не перевищує 6 — 8 км.

Потужність земної кори в цілому зменшується, якщогеотермії зміщується ближче до осі температур, що забезпечується високою теплопровідністю, пов’язаної із циркуляцією мас води від вільної поверхні аж до нижньої кори, як, наприклад, у випадку паннонского басейну.

В даний час потужність земної кори всередньому приймається рівною /о діаметра Землі.

Особливістю континентальної кори є наявність коренів гір — різкого збільшення потужності земної кори під великими гірськими системами. Під Гімалаями, на-потужність кори, по-ві-досягає 70 — 80 км.

Приблизно такими жбули умови і в наступний, катархейскій, період розвитку Землі, який тривав, ймовірно, 0 5 млрд. років (4 0 — 3 5 млрд. років тому), коли поступово збільшувалася потужність земної кори і, ймовірно, відбувалася її диференціація на більш потужні і стабільні та менш потужні ірухомі ділянки.

Країна гори і низовини Далекого Сходу має умовну межу: на заході та півночі вона збігається з долинами річок Олек-ма, Алдан, юдом і Мисливство, на сході включає шельф Охотського та Японського морів, на півдні проходить по державному кордоні.Потужність земної кори досягає 30 — 45 км і дзеркально відображає основні великі орографічні одиниці.

Південне крило Великого Кавказу (на півночі і північному сході регіону) являє собою веерообразную складчасту асиметричну структуру, складену переважноюрськими і крейдяними відкладеннями, і характеризується значною сейсмічністю. Потужність земної кори становить 45 — 80 км. Тут розташовані обидва виділених нами аномальних району. За даними магнітотеллуріческого зондування[Шолпо, 1978 ], Шар підвищеної провідностірозташований під Великим Кавказом у вузькій смузі вздовж головного хребта і південного схилу, але на сході вона розширюється і захоплює райони Дагестану, де розвинені вапнякові відкладення. Цей шар має товщину близько 5 — 10 км і розташований на глибині 20 — 25 км під осьовоїзоною мегантиклинорія. По простяганню відбувається поступове занурення цього шару до 60 — 75 км на перікліналях. Малий Кавказ (на південному заході регіону) з морфологічно чітко вираженими вулканічними апаратами ділиться на три великих мегаблоку. Західне крило МалогоКавказу характеризується розвитком мезозойських вулканогенно-осадових формацій і інтрузій. Воно відрізняється пологої складчастістю.

Структурно-тектонічна схема надглибокої частини Тунгуської системи рифтів (склали Ю.Т. Афанасьєв, Ю.С. Кувикін звикористанням Картки нафто-газоносності СССР. Для виділяються масивів характерний континентальний тип розрізів земної кори, в системах рифтів її потужність значно зменшена. Інші розрахунки[Коган, 1975 ]оцінюють потужність земної кори до 25 — 20 км в центральних частинахТунгуської і вілюйському западин, до 25 — 30 км в Саяно-Єнісейської западині і до 30 — 35 км — в меридіональної системі рифтів, які поділяють Анабарского і Оленек-ський масиви.

Південно-Каспійська депресія має розріз земної кори океанічного типу. Гранітний шар відсутній вмежах глибоководних частин Південного Каспію, а потужність земної кори не перевищує 50 км. У межах СГД виявлені наступні великі геоструктурні елементи: на морі — це Апшерон-Прібалханская зона піднять. Бакинський архіпелаг, Туркменська структурна тераса іглибоководна зона Південного Каспію, а на суші — Куринська западина, яка зоною Талиш-Ванда — ського максимуму ділиться на Ніжнекурінскую і Среднекурінскую депресії. Апшерон-Прібалханская зона піднять перетинає Південний Каспій в субширотне напрямку.

Виникнення в результаті прояву ендогенних факторів великих гірських споруд стимулює діяльність поверхневих, екзогенних, агентів, спрямовану на руйнування гір. Разом з тим, згладжування, вирівнювання рельєфу дією екзогенних факторів призводить до скорочення потужності земної кори, зменшенню її навантаження на більш глибокі оболонки Землі та часто супроводжується випливанням, пов-маніем кори. Так, танення потужного льодовика і руйнування гір на півночі Європи, на думку вчених, є причиною ного здіймання Скандинавії.

Потужність земної кори в різних частинах земної кулі не залишається постійною. Найбільшої потужності кора досягає на континентах, і особливо під гірськими спорудженнями (тут товщина гранітної оболонки досягає 30 — 40 км); передбачається, щб під океанами потужність земної кори, позбавленої гранітної оболонки, не перевищує 6 — 8 км.

Континент, материк — найбільший масив земної кори, більша частина поверхні к-рого виступає над рівнем Світового океану у вигляді суші, а периферич. Потужність земної кори змінюється від 35 до 75 км. Виділяються внутрішньоконтинентальні і окраїнних-континентальні структури.

Земна кора істотно розрізняється по товщині (потужності) і геологічною будовою. Кент Конді (1976) розрізняє п’ять океанічних і п’ять континентальних типів земної кори. Потужність земної кори дна океанів становить 5 — 8 км і складається з нижнього базальтового шару, середнього і верхнього осадового.

Виділення радіогенного тепла в минулому Землі. Земна кора за сучасними уявленнями є верхній твердий шар Землі, розташований між поверхнею геоїда і сейсмічної кордоном Мохоровичича. Вся сума наших знань по геології, геофізиці і геохімії свідчить про те, що дно океанів і континенти — це структури провідного планетарного значення. Вони відрізняються один від одного будовою земної кори, її складом і характером геологічного розвитку. Потужність земної ко ри в межах континентів і океанічного дна неоднакова. Під континентами потужність земної кори в межах 30 — 40 км, місцями вона зменшується до 20 км, а в гірських складчастих спорудах збільшується до 80 км. Під океанами земна кора тонша і змінюється в межах 10 — 20 км, включаючи шар океанічної води. Земна кора має складну будову і складається з комплексів осадових, магматичних і метаморфічних гірських порід. Шари осадових і метаморфічних порід мають переривчастим характер.

Источник

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Діаграма глибинної будови Землі за геофізичними даними (швидкості поздовжніх та поперечних сейсмічних хвиль, розрахункова густина речовини, температура та тиск). Літосфера позначена буквами LS

Літосфе́ра (від дав.-гр. Λίθος — камінь і дав.-гр. σφαίρα — куля, сфера) — верхня тверда оболонка земної кулі. До її складу входять земна кора та субстрат (верхня частина мантії Землі).

Опис[ред. | ред. код]

Потужність літосфери під океанами сягає 5 — 100 км (мінімальна під серединно-океанічними хребтами, максимальна на периферії океанів), під континентами — 25 — 200 км і більше (мінімальна — під молодими гірськими утвореннями, вулканічними дугами і континентальними рифтовими зонами, максимальна — під щитами древніх платформ). Найбільша потужність літосфери спостерігається на найменш прогрітих, а найменша — на найбільш прогрітих ділянках. Найбільші структурні одиниці літосфери — літосферні плити, розміри яких у поперечнику становлять 1 — 10 тис. км.

У сучасну епоху літосфера розділена на 7 головних і декілька дрібніших плит. Межі плит є зонами максимальної тектонічної, сейсмічної і вулканічної активності. Рух літосферних плит і блоків, а також його можливі причини вивчаються геодинамікою.

Під континентами і океанами літосфера переходить в астеносферу, твердість і в’язкість речовини якої нижчі, ніж у літосфери. Разом з астеносферою літосфера утворює тектоносферу Землі, в якій відбуваються основні геологічні процеси.

Для позначення зовнішньої оболонки літосфери вживався нині застарілий термін Сиаль, що походить від назви основних елементів гірських порід: Si (лат. Silicium — силіцій) та Al (лат. Aluminium — алюміній).

На Землі виділяють три сейсмічні пояси:

Тихоокеанське вогняне кільце утворює майже замкнуте коло, що охоплює окраїни Тихого океану (370 діючих вулканів);
Розгалужена система серединно-океанічних хребтів, що охоплює усі океани планети;
Альпійсько-Гімалайський пояс охоплює Середземномор’я, гори Південної Азії та зливається з Вогняним кільцем у області Індонезійських морів та архіпелагів.

Відповідність рельєфу та геології[ред. | ред. код]

Літосфера утворює рельєф земної поверхні. Найвища вершина — гора Джомолунгма у Гімалаях (8850 м), найнижча відмітка дна океану — Маріанська западина у Тихому океані (11 022 м). Середня висота материків 970 м, на них переважають рівнини та низькогір’я з висотою до 1000 м. Платформенні рівнини займають 64% площі материків. Середня глибина океанів становить 3 704 м, панують глибини від 3 000 до 6 000 м; на долю глибоководних западин та жолобів припадає лише близько 1,5% площі океану.

Основи літосферних плит складають платформи. Їх кристалічний фундамент у деяких місцях виходить із-під осадового чохла на поверхню та утворює щити або залягає поблизу неї у вигляді плити. У рельєфі щитам відповідають підвищення та плоскогір’я, плитам — низовини. У областях складчастості розташовуються складчасті та складчасто-брилові гори.

Найважливіші структурні частини океанічної кори — океанічні платформи та серединно-океанічні хребти (загальна довжина системи 80 тис. км), що зустрічаються в усіх океанах. Крім хребтів у Світовому океані відомо багато підвищень, або океанічних плато. Найбільше з них знаходиться в Атлантичному океані — Бермудське плато. Океанічні платформи у рельєфі відповідають хвилястим та плоским абісальним (глибоководним) рівнинам, які лежать на глибині 4,5-6,0 км та розділені бриловими горами (без слідів складчастості) на окремі котловини. Крім того, на дні океану відомі близько 10 тис. підводних гірських вершин. Підводні гори з плоскими вершинами називають гайотами. Серединно-океанічні хребти від океанічних платформ відрізняються високою сейсмічністю та неглибоким заляганням осередків землетрусів. Вони утворюються за рахунок підняття магми у рифтових зонах. У зонах субдукції розташовані острови з діючими вулканами, які різко переходять у глибоководні жолоби.

Тектонічна розшарованість літосфери[ред. | ред. код]

Мобілістська модель розвитку тектонічних і магматичних процесів в літосфері, що базується на даних про вертикальні і латеральні структурні, речовинні, фізичні і геологічні неоднорідності верхніх геосфер. Неоднорідність при тектонічних імпульсах створює умови для горизонтальних зривів поверхневих або внутрішньолітосферних гірничих мас (літопластин), що переміщуються з різними швидкостями. Результатом такого переміщення є виникнення нових неоднорідностей і т. д. У геологічної історії земної кори такий процес фіксується змінами її структурного плану. Тим самим визначається відмінність Тектонічна розшарованість літосфери від початкових уявлень тектоніки плит, згідно з якими плити є жорсткими і геологічно однорідними тілами. Однією з поверхонь горизонтальних зривів є Мохоровичича поверхня, що розділяє земну кору і верхню мантію. Зриви і рухи літопластин відбуваються також на інших рівнях всередині літосфери, чому сприяє наявність в ній шарів зниженої в’язкості. Т.р.л. — результат диференційованого за швидкістю субгоризонтального руху розташованих на різних глибинах літосферних мас — літопластин.

Див. також[ред. | ред. код]

Літосферні плити
Сиаль

Література[ред. | ред. код]

Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — : Східний видавничий дім, 2004—2013.
Ревель П., Ревель Ч. Среда нашего обитания. В четырех книгах (перевод с англ.). М., Мир, 1995. (рос.)
Химия и общество (перевод с англ.) М., Мир, 1995. (рос.)
Добровольский В. В. Основы биогеохимии. Учеб. пособие для геогр., биол., геол., с.-х. спец. вузов. М., Высш. шк., 1998. (рос.)
Андруз Дж., Бримблекумб П., Джикелз Т., Лисс П. Введение в химию окружающей среды (перевод с англ.). М., Мир, 1999. (рос.)
Горная энциклопедия. — М.: Советская энциклопедия. Под редакцией Е. А. Козловского. 1984–1991.

Посилання[ред. | ред. код]

Літосфера // Словник – довідник з екології : навч.-метод. посіб. / уклад. , О. О. Остапішина. — Херсон : ПП Вишемирський В.С., 2013. — С. 119.

Источник

Типи земної кори

Земну кору вивчено значно краще, ніж глибинні сфери Землі. Як показали геофізичні дослідження, в будові земної кори беруть участь три шари порід. Верхній шар називається осадовим, бо він складений переважно осадовими породами: пісками, глинами, вапняками та ін. Поширений майже скрізь на планеті, але його товщина коливається в значних межах — від кількох метрів на виходах на поверхню давніх кристалічних порід до 15 км в Баренцовому морі. Середній шар називається гранітним за його схожість за щільністю з магматичними породами — гранітами. Поширений переважно під материками, товщина його змінюється від 0 до 20 км. Верхня частина гранітів в деяких районах, наприклад на Кольському півострові, в північних і центральних районах України, виходить на земну поверхню і доступна для безпосереднього вивчення. Нижній шар земної кори найменш досліджений, умовно названий базальтовим внаслідок схожості за щільністю з цією гірською породою. Як і осадові породи, має повсюдне поширення, а товщини його коливаються від 3 до 40 км.

Особливості будови земної кори під континентами і океанами стали причиною поділу її на два типи: континентальну і океанічну. Границя між ними не збігається з межами материків і океанів, вона проходить по океанічному дну на глибинах 2000—3500 м. Досить часто виділяють ще третій тип земної кори — перехідний: в цій зоні спостерігається чергування ділянок континентальної та океанічної кори.

Континентальний тип земної кори найтовщий. Його середня товщина 43,5 км, мінімальна, близько 20 км, — на стику з океанічною корою, максимальна, до 75 км, — під гірськими хребтами Тибету, Тянь-Шаню, Паміру. В цьому типі здебільшого добре виражені всі три шари порід — осадові, гранітні та базальтові.

Океанічний тип земної кори має малу товщину (5—20 км) при значному поширенні. Характерна його особливість — відсутність гранітного шару. Тому осадові породи незначної товщини залягають безпосередньо над базальтовими.

Для перехідного типу земної кори характерна велика контрастність, властива зонам сучасних геосинкліналей. До перехідного типу належить ділянка кори під Курильською дугою, ділянки, зайняті Чорним, Середземним, Червоним і Карибським морями, а також деякі підводні хребти. Утворення перехідного типу кори пов’язане з активним гороутворенням.

Важливі дані про будову і товщину земної кори на одних і тих самих широтах дають гравіметричні дослідження — вивчення сили тяжіння. Нагадаємо, що її величина є рівнодійною притягання маси Землі і відцентрової сили обертання планети.

Гірські хребти створюють у верхніх шарах додаткову масу і тому повинні б збільшити величину сили тяжіння пропорційно масі гір. В океанах же густина води близько 1 г/см8, тому сила тяжіння над її поверхнею повинна б бути меншою, ніж в горах. Низинні райони на суші займають проміжне положення, і тому логічно припустити, що сила тяжіння тут матиме середньоширотні значення.

Вимірювання показали, що фактично сила тяжіння на одній і тій самій паралелі скрізь практично однакова. Це означає, що в горах вона менша від нормальної, тобто тут проявляється, як прийнято говорити, від’ємна гравіметрична аномалія, на морі сила тяжіння більша розрахункової і аномалія тут додатна, на низовинах величини сили тяжіння близькі до розрахункових.

Ізостазія

Рис. 16. Ізостазія: a — рівнина; б і в — гірські країни; г — плато; д — океан; 1 — осадові породи; 2 — гранітний шар; 3 — базальтовий шар; 4 — верхня мантія; 5 — океан; 6 — поверхня Мохоровичича (Мохо)

Такий розподіл сили тяжіння та її аномалій пояснюють ізостазією — зрівноваженням ваги земної кори різної густини на верхній мантії. Гірські хребти мають глибокі, але легкі «корені», а океанічне дно складене переважно важкими базальтовими породами (рис. 13). Якщо десь порушена рівновага від зміни навантаження, земна кора поступово спливає (наприклад при руйнуванні гір, таненні льодовиків та ін.) або занурюється в мантію, якщо її вага збільшується. Таким чином, земна кора ніби «плаває» на верхній мантії, а нижня межа кори дзеркально відображає рельєф поверхні Землі. У цьому відношенні кора нагадує айсберг в океані. Згідно із законом Архімеда, всі айсберги, щоб вони могли плавати, мають бути глибоко занурені у воду. Чим вищий айсберг, тим більша його підводна частина. Цей закон можна застосувати і для земної кори — материки мають товстішу кору ніж опущені простори океанічного дна.

Описане явище ізостазії означає, що океан — це не тільки результат наявності води в ньому; поділ земної поверхні на сушу і море зумовлений різною будовою надр Землі. Материки не можуть опуститися нижче рівня Світового океану, бо вони складені головним чином легкими гірськими породами. У будові океанічного дна переважають більш важкі породи. Таким чином, материк не може перетворитися в океан і навпаки.

Думки щодо поділу земної кори на різні типи дотримуються не всі вчені. Деякі геологи вважають, що земна кора скрізь на Землі однакова. Виявлені ж відмінності в характері проходження сейсмічних хвиль і розподілі сили тяжіння пояснюються тим, що кора під океаном зазнає величезного тиску водних мас і насичена водою. Це і змінює її властивості.

Важливі дані про будову земної кори дають відомості, одержані в процесі глибокого буріння. Так, результати аналізів гірських порід, взятих з Кольської надглибокої свердловини, виявилися досить несподіваними. Там, де за геофізичними даними передбачалася наявність базальтового шару (у зв’язку з різкою зміною швидкості проходження хвиль), свердловина пересікла світлі архейські гнейси. Це дуже змінені, чи мета-морфізовані, гірські породи осадового або магматичного походження з високим вмістом кремнезему, і, що дуже важливо, одна з головних складових частин гранітного шару. Виникає питання: невже всі здогадки геологів і геофізиків про будову глибоких надр земної кори виявилися неправильними? Ні, це не так. Надглибоке буріння ще раз показало, наскільки складні природні процеси і яка непроста будова кори. У даному випадку різка зміна швидкостей хвиль пов’язана не з переходом від гранітного шару до базальтового, а з розущільненням порід за рахунок утворення тріщин в процесі звільнення води з кристалічних сіток мінералів під впливом високого тиску і температури.

Результати глибокого буріння змінили уявлення про характер розподілу температур в надрах Землі. Раніше вважалося, що в межах Балтійського щита й у подібних йому регіонах збільшення температур з глибиною незначне. Очікувалося, що на глибині близько 7 км температура досягає 50е, а 10 км — 100°. Насправді температура виявилася значно вищою. До глибини 3 км температура збільшувалася на 1° через кожні 100 м, що відповідало розрахункам. Але далі її приріст досяг 2,5° на кожні 100 м, і, таким чином, на глибині 10 км температура виявилася рівною 180°. Допускають, що висока температура — наслідок інтенсивного теплого потоку, який іде від розігрітої мантії.

Щоб краще вивчити глибинну будову Землі, передбачається закласти кілька нових надглибоких свердловин у різних районах Землі. Деякі з них повинні досягнути границі Мохоровичича. Це означає, що в недалекому майбутньому до рук учених попадуть унікальні зразки геологічних порід. Цілком ймовірно, що глибоке буріння дозволить виявити родовища корисних копалин, розширить уявлення людей про будову надр Землі.

Источник