Розвиток структури земної кори
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Кора.
Земна́ кора́ — зовнішній шар земної кулі, одна зі структурних оболонок планети, як ядро, мантія. Земна кора є твердим утворенням товщиною 5—40 км, що становить 0,1—0,5 % радіуса Землі. Від мантії Землі відокремлена поверхнею Мохоровичича. Фактично земна кора ніби плаває на поверхні магми, і тому на планеті спостерігаються її деформації та рухи. В основі сучасних уявлень про структуру лежать геофізичні дані про швидкість поширення пружних (переважно поперечних) хвиль.
Типи земної кори[ред. | ред. код]
Схематичний профіль перехідної зони «континент-океан»
Земна кора відрізняється під материками та океанами за складом та потужністю. Розрізняють материкову та океанічну земну кору, що різняться за складом, будовою, потужністю й іншими характеристиками. У залежності від густини порід, що її складають, у корі виділяють три шари: «базальтовий», «гранітний» та осадовий.
Потужність континентальної кори в залежності від тектонічних умов становить від 25-45 км (на платформах) до 60-80 км (в областях гороутворення). У континентальній корі розрізняють осадовий (до 20-25 км), «гранітний» або «гранітно-метаморфічний» (в середньому 15 км, густина порід 2,6-2,7 т/м³) і «базальтовий» (20-35 км, густина порід 2,7-3,0 т/м³) шари. Назви «гранітного» і «базальтового» шарів умовні і історично пов’язані з виділенням межі Конрада, яка їх розділяє. Обидва ці шари іноді об’єднують в поняття консолідованої кори.
Основна відмінності океанічної кори від континентальної — відсутність «гранітного» шару, істотно менша потужність (2-10 км), більш молодий вік (юра, крейда, кайнозой), велика латеральна однорідність. Океанічна кора складається з трьох шарів. Перший шар, або осадовий, має потужність до 1-2 км. Другий шар — вулканічний, або акустичний підмурівок, має в середньому потужність 1-2 км (за іншими даними, 1,2-1,8 км). Детальні дослідження дозволили розділити його на три горизонти (2А, 2В і 2С). Третій шар океанічної кори — «базальтовий» потужністю 4-8 км (інші дані — від 2 до 5 км).
Вік[ред. | ред. код]
Материкова земна кора є послідовним нашаруванням осадових гірських порід різного віку. Нижні горизонти таких нашарувань є найстаршими. Часто вони можуть бути метаморфізованими, тобто такими, які пройшли певну термічну обробку в земних надрах. Вік гірських порід визначають застосовуючи спеціальні методи. Цим займається наука геохронологія. Великою кількістю радіологічних досліджень доведено, що вік найстарших гірських порід земної кори за торієм-232 є не більшим ніж 3,5 мільярда років. Тому прийнято вважати, що вік найстарших гірських порід земної кори не перевищує 3,5 млрд років — а вік нашої планети — приблизно 5 млрд. років.
Протягом перших 2 млрд років, можливо, сформувалося від 50 % до 70-80 % всієї сучасної континентальної кори, в наступні 2 млрд років — щонайбільше 40 %, і лише близько 10 % — за останні 500 млн років, тобто у фанерозої. Переломний момент в розвитку земної кори мав місце у пізньому докембрії, коли в умовах існування великих плит вже зрілої континентальної кори стали можливі великомасштабні горизонтальні переміщення, що супроводжувалися субдукцією та обдукцією новоутвореної літосфери. З цього часу утворення і розвиток земної кори відбувається в геодинамічній обстановці, зумовленій механізмом тектоніки плит.
Рухи[ред. | ред. код]
Земна кора, як і гідросфера, є рухомою системою. Глибинними розломами земна кора розділена на блоки. В результаті взаємодії двох сил — тяжіння Землі до Місяця і відцентрової внаслідок обертання Місяця навколо Землі, виникають добові вертикальні рухи земної кори а також припливи і відпливи води в океанах і морях. Подібно такі рухи відбуваються за рахунок обертання Землі разом з Місяцем довкола Сонця. Встановлено, що такі плавні рухи земної кори відбуваються двічі протягом доби і досягають амплітуди декількох десятків сантиметрів. Напрямки цих рухів не є постійними, вони періодично змінюються. У масштабі мільйонів років вони викликали затоплення морем величезних територій і навпаки — виникнення та ріст гірських масивів. Унаслідок такого піднімання земної кори ростуть молоді гори, наприклад структури альпійської гірської системи, до якої належать і Крим, і Карпати. Геофізичними дослідженнями встановлено, що зараз поверхня Карпат піднімається зі швидкістю 0,1 — 10 мм за рік.
Коливальні рухи земної кори[ред. | ред. код]
Повільні плавні безперервні вертикальні переміщення мас гірських порід; одна з форм тектонічних рухів. Причину їх вбачають у глибинних процесах, що відбуваються в мантії Землі, деякі вчені — у космогенних процесах. Коливальні рухи земної кори впливають на зміни рівня Світового океану, що є однією з причин трансгресій та регресій моря, на склад, шаруватість і потужність осадів, на інтенсивність процесів денудації тощо.
Радіальні рухи земної кори[ред. | ред. код]
Рухи земної кори, паралельні радіусу Землі. Протікають повільно або швидко, при землетрусах — стрибкоподібно. Нерідко називаються коливальними рухами земної кори.
Основні тектонічні елементи земної кори[ред. | ред. код]
Найбільш древні і тектонічно малорухливі обширні області материків — древні платформи (кратони), утворені фундаментом з метаморфічних порід докембрійської, в основі архейської і ранньопротерозойської доби, які виступають на поверхню в межах щитів, і платформних чохлів. Євразія поділяється на такі платформи: Східноєвропейська, Сибірська, Китайсько-Корейська, Південнокитайська, Індостанська, Аравійська. На других материках — по одній платформі більш великих розмірів. Інший основний тип тектонічних областей материків і перехідних зон — широкі і досить протяжні рухомі пояси, що виникли 1,6-1 млрд років тому і які протягом пізнього протерозою і фанерозою пройшли складну історію тектонічного розвитку.
Головні типи сучасних тектонічних областей ложа океанів — їх рухомі зони — так звані серединно-океанічні рифтові пояси і розташовані між ними і околицями материків більш стабільні області — океанічні плити.
| Глибина[3] км | Шари | Щільність г/см³ | |
|---|---|---|---|
| 0-60 | Літосфера | — | |
| 0-35(75) | Земна кора | 2,2-2,9 | |
| 35-60 | … Верхня мантія Землі | 3,4-4,4 | |
| 35-2890 | Мантія | 3,4-5,6 | |
| 70—150(400) | … Астеносфера | — | |
| 2890-5100 | Зовнішнє ядро | 9,9-12,2 | |
| 5100-6378 | Внутрішнє ядро | 12,8-13,1 |
Хімічний склад[ред. | ред. код]
Більшість (99,79 %) маси кори припадає усього на 9 елементів, масові частки яких представлені в наступній таблиці[4]:
Оскільки кисень і кремній є найбільш поширеними елементами, їх сполуки — силікати, є основними породооутворюючими породами земної кори.
Див. також[ред. | ред. код]
- Континентальна земна кора
- Океанічна земна кора
- Перехідні зони «континент-океан»
Примітки[ред. | ред. код]
Джерела[ред. | ред. код]
- Дослідження гравітаційного поля, топографії океану та рухів земної кори в регіоні Антарктики: монографія / О. М. Марченко, К. Р. Третяк, А. Я. Кульчицький та ін. ; за заг. ред. О. М. Марченка, К. Р. Третяка ; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Нац. ун-т «Львів. політехніка». — Л. : Вид-во Львів. політехніки, 2012. — 308 c. : іл., 6 окр. арк. іл. — Бібліогр.: с. 294—304 (221 назва). — ISBN 978-617-607-206-5
- Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — : Східний видавничий дім, 2004—2013.
- Третяк П. Р. Лісівнича історія. Навчальний посібник. — Львів, 2002.
Источник
В еволюції земної кори протягом тривалої геологічної історії спостерігається чітка направленість всіх явищ і процесів, поступове ускладнення структури. В.Ю.Хаїн (1985) виділяє 7 основних етапів у розвитку земної кори.
1. Догеологічний етап (4,6-4,0 млрд. років). На стадії догеологічної історії Землі відбувалась диференціація на внутрішні геосфери: ядро, мантію (з астеносферою) і земну кору базальтоїдного складу. Планета зазнавала інтенсивного бомбардування метеоритами, відбувався потужний вулканізм, внаслідок чого формувався рельєф, подібний до сучасного місячного. У кінці етапу внаслідок дегазації мантії були сформовані первісні атмосфера і гідросфера.
2. Катархейський етап (4-3,5 млрд. років). В утворених первісних водоймах почалось нагромадження перших осадових порід, які перешаровувались з продуктами вулканічних вивержень. На поверхні планети починаються екзогенні процеси, які поступово змінюють «місячний» рельєф, а утворювані при процесах фізичного та хімічного вивітрювання продукти руйнування первісної кори зносяться в моря, нейтралізуючи наявні там кислоти. Утворюються перші зародки майбутніх континентів — куполоподібні структури (нуклеари) — ділянки гранітизованої земної кори.
3. Пізньоархейський етап (3,5-2,6 млрд. років). На «сіро-гнейсовому» субстраті, тобто на корі континентального типу в умовах розтягу і суттєвого потоншення закладаються зелено-кам’яні пояси, які проходять повний цикл розвитку, що завершується загальним стиском, складчастістю, вторгненням гранітоїдів та метаморфізмом (біломорська складчастість).
4. Ранньопротерозойський етап (2,6-1,7 млрд. років).
Це час дроблення первісної протоконтинентальної кори та поділу на стійкі ізометричні чи округло-овальні блоки-протоплатформи та рухомі зони, які їх розділяли — протогеосинкліналі. Завершення етапу знаменується карельською епохою складчастості, яка перетворює протогеосинкліналі у складчасті гірські країни. Кареліди, об’єднавшись із протоплатформами, утворили обширні ділянки континентальної кори (за деякими даними від 67 до 80% основної маси кори сучасних континентів) — сформувався фундамент древніх платформ. існує уявлення, що в кінці раннього- на початку пізнього протерозою всі платформи об’єднувались в єдиний континентальний масив Пангея.
5. Пізньопротерозойський етап (1,7 -0,6 млрд. років). У пізньому протерозої за рахунок деструкції континентальної кори платформ починається розвиток таких великих міжконтинентальних геосинклінальних поясів, як Урало-Монгольський, Середземноморський, Північно-Атлантичний. інші пояси (обидва Тихоокеанські та Арктичний) закладались по периферії континентів. У кінці етапу проявляється потужний байкальський орогенез, який спричиняє завершення геосинклінального розвитку малих поясів (Бразильського та Внутрішньо-африканського),закладених ще на початку протерозою в тілі південних платформ. Значні території в межах великих поясів перетворились у складчасті гірські країни, приєднавшись до платформ, чи спаявши в єдине ціле їх розрізнені частини. Ряд байкальських структур в палеозої був втягнений у новий цикл геосинклінального розвитку. Пангея-1 виявилась роздробленою на ряд континентальних брил — великий суперконтинент Гондвана, до складу якого входили теперішні південні платформи, та північні материки — Північно- Американський, Східно-Європейський, Сибірський, відділені від Гондвани субширотним океаном Палеотетіс.
6. Палеозойський (геосинклінально-платформений) етап (570-230 млн. років). Розвиваються великі геосинклінальні пояси.
Внаслідок каледонської орогенії в кінці силуру — початку девону спостерігається відмирання геосинклінального режиму на значних площах міжконтинентальних поясів та на окремих ділянках Тихоокеанського поясу. Північно-Американська та Східно-Європейська платформи спаялись у єдиний континентальний масив Лавренцію, що призвело до закриття північної частини Північно-Атлантичного поясу (океан Япетус). Після герцинської орогенії в кінці етапу завершився розвиток ще двох великих поясів — Арктичного і Урало-Монгольського. Різко зростають площі, зайняті корою континентального типу. Лавренція, Сибірський материк (Ангарида) та Китайські платформи об’єднуються герцинідами Урало-Монгольського поясу в гігантську брилу — Лавразію, яка, очевидно, разом із Гондваною становили єдиний континент — Пангею.
7. Мезозойсько-кайнозойський етап (етап утворення нових океанів) (230-0 млн. років). На цьому етапі розвивались лише три геосинклінальних пояси: Середземноморський та обидва Тихоокеанські. Скорочення океану Тетіс, розташованого в межах Середземноморського поясу, яке почалося ще в мезозої, в неогені завершилось зіткненням (колізією) континентальних брил Євразії та Гондвани і формуванням поясу молодих альпійських структур від Піренеїв до Гімалаїв. Розпад Пангеї на протязі мезозою призвів до розкриття нових океанів — індійського, Атлантичного і Північного Льодовитого. Тихий океан та геосинклінальні пояси, які розміщувались по його периферії,в мезозої та кайнозої пережили свій активний розвиток. В мезозої в поясах сформувалися складчасті області в Кордільєрах та у північно-східній Азії. Під впливом процесів, що проходили в межах Тихого океану та Тетісу, в кайнозої активно проявились рухи епіплатформеного орогенезу в Центральній Азії.
Поряд із древніми розвивались і молоді платформи: епібайкальські, епікаледонські, епігерцинські. З кінця олігоцену континенти вступили в неотектонічний етап — час посилення піднять в орогенах, тектонічної активізації платформ.
Таким чином, як видно із вищесказаного, існує певна послідовна закономірність в перебігу еволюції земної кори і літосфери, «тектонічний кругообіг» за висловом В.Ю.Хаїна. Коротко такий кругообіг, чи геодинамічний цикл за іншою термінологією, можна уявити наступним чином.
1. Догеосинклінальна (чи доокеанічна) стадія починається деструкцією кори континентального типу. Активізація верхньої мантії спричинює утворення на континентах склепінчастих піднять ( аркогенез), які можуть розтріскуватись і переходити в континентальні рифти. Процеси супроводжуються утворенням трапової формації.
2. Геосинклінальна ( або океанічна) стадія знаменує вже розкриття океанічного басейну. Спочатку це неширокі міжконтинентальні моря з корою океанічного типу, в яких нагромаджуються глинисті формації на фоні підводних вивержень основних лав. Розширення океанів призводить до формування в них серединно-океанічних хребтів з рифтовими долинами , де відбувається нарощування базальтової кори (спредінг). Характерне нагромадження вапняків, глибоководних глин, флішу.
Початок переважання процесів субдукції і обдукції над спредінгом фіксує і початок закриття океанічного басейну. Відбуваються процеси складкоутворення, згромадження осадових товщ за рахунок підсування літосферних плит одна під одну. В цей час іде відкладання тонких молас, флішу, нафтогазоносних формацій, відбувається вулканізм кислого та середнього складу, проходять вторгнення гранітних інтрузій та процеси метаморфізму. Кінець стадії знаменується закриттям океанічного басейну, утворенням на його місці складчастої низовинної суші з корою континентального типу.
3. Орогенна (або епіокеанічна) стадія характеризується створенням гірського рельєфу на місці геосинкліналі. В цей час формуються насуви, покриви, шар’яжі, спричинені горизонтальним стиском, в умовах міжгірних западин, передгірських прогинів відкладаються грубоуламкові моласи.
Затухання тектонічної активності в регіоні, згладжування гірського рельєфу, приводять до переходу території у платформену стадію розвитку. Власне платформений розвиток тих чи інших ділянок земної кори також проходить у декілька етапів. На початковому, авлакогенному, етапі відбувається розтріскування фундаменту платформ, просідання лінійних блоків літосфери і утворення вузьких глибоких грабеноподібних структур — авлакогенів, в яких нагромаджуються континентальні уламкові породи, соленосні формації та ефузиви. На наступних етапах еволюції платформи — синеклізному і плитному загальна тенденція до прогинання призводить до формування над авлакогенами плоских депресій, заповнення їх осадками, а в подальшому до утворення суцільного осадового чохла, як наслідок осадконакопичення в умовах обширних морських трансгресій.
Епіплатформена стадія може наступати на окремих ділянках платформ після плитної і виражається у формуванні складчасто-брилових структур, гірського рельєфу, часто аркогенезу, нагромадженні грубоуламкових відкладів в міжгірних западинах. В деяких випадках утворення склепінчастих піднять (як у Східній Африці) призводить до формування у їх осьових частинах розривів, в таких випадках починаються уже процеси рифтогенезу, який веде до деструкції континентальної кори і знаменує початок геосинклінального процесу (догеосинклінальна стадія).
Таким чином, направлений розвиток літосфери і кори носить чітко виявлений циклічний характер. При цьому кожен тектонічний цикл в історії Землі (байкальський, каледонський, герцинський, мезозойський та альпійський) умовно складався із двох стадій: тривалої еволюційної стадії, яка змінювалась відносно короткочасною революційною — стадією інтенсивних тектонічних деформацій, потужного магматизму та метаморфізму осадових товщ. У першому випадку на Землі встановлювався таласократичний режим, у другому — геократичний.
Источник
КАТЕГОРИИ:
Архитектура-(3434)Астрономия-(809)Биология-(7483)Биотехнологии-(1457)Военное дело-(14632)Высокие технологии-(1363)География-(913)Геология-(1438)Государство-(451)Демография-(1065)Дом-(47672)Журналистика и СМИ-(912)Изобретательство-(14524)Иностранные языки-(4268)Информатика-(17799)Искусство-(1338)История-(13644)Компьютеры-(11121)Косметика-(55)Кулинария-(373)Культура-(8427)Лингвистика-(374)Литература-(1642)Маркетинг-(23702)Математика-(16968)Машиностроение-(1700)Медицина-(12668)Менеджмент-(24684)Механика-(15423)Науковедение-(506)Образование-(11852)Охрана труда-(3308)Педагогика-(5571)Полиграфия-(1312)Политика-(7869)Право-(5454)Приборостроение-(1369)Программирование-(2801)Производство-(97182)Промышленность-(8706)Психология-(18388)Религия-(3217)Связь-(10668)Сельское хозяйство-(299)Социология-(6455)Спорт-(42831)Строительство-(4793)Торговля-(5050)Транспорт-(2929)Туризм-(1568)Физика-(3942)Философия-(17015)Финансы-(26596)Химия-(22929)Экология-(12095)Экономика-(9961)Электроника-(8441)Электротехника-(4623)Энергетика-(12629)Юриспруденция-(1492)Ядерная техника-(1748)
Лекція 5.Структури земної кори. Процеси ґрунтоутворення. Значення ґрунтотворних порід
Проблематичні питання.
Наведена будова Землі досить схематична. В дійсності вона складніше: кожна геосфера поділяється на дрібніші шари з різним складом хімічних елементів. Безперечно, що названі геосфери різняться фізичним станом речовини, що пов’язано із змінами тиску і температури. З названих геосфер важливе значення має верхня мантія, яка зумовлює розвиток земної кори. Найголовніша з задач – встановити механізм розвитку Землі. Вважається, що Земля, як й інші планети, сформувалася із скупчення маленьких та великих частинок, які нагадують сучасні метеорити, астероїди і комети, а також пилу і газу. Всі ці елементи могли падати на зародок Землі безладно. Щоб з’явились геосфери, повинні були відбутися гігантські процеси. Вони відбуваються й зараз, на що вказує й сучасна динаміка земної кори. Вона постійно рухається, перебудовується і все це можливо за рахунок утворення в надрах Землі енергії. З’ясувати причини усіх цих явищ, зрозуміти усі складні взаємовідносини різних процесів поки ще не вдалося. Висунуто багато гіпотез, але жодна з них не задовольняє усі відомі нам факти. Можливим було б рішення багатьох питань, якщо б досконало встановити склад ядра Землі та розподіл температур у надрах. Якщо з’ясувати повністю механізм розвитку Землі, було б можливим розуміння законів утворення руд та інших корисних копалин, з’ясувалися б місця їх залягання. Тому перед вченими стоїть багато невирішених питань, які потребують вирішення.
План:
1. Структури земної кори. Процеси ґрунтоутворення.
2. Генетична класифікація ґрунтотворних порід та їх значення
Дослідження осадової оболонки Землі дає змогу визначити де і в який час земна поверхня опускалась, а де піднімалась. Вивчення історії рухів земної кори показує, що вони йшли в різних місцях і з різної швидкістю та багаторазово чергувалися. Були й горизонтальні рухи, але вони досліджені недостатньо, тому, що знайти їх ознаки в давніх товщах набагато складніше. Рухливість земної кори на різних ділянках відрізняється. Американський палеонтолог Джеймс Холл (1811-1898) дійшов до висновку, що для гірських областей характерною є підвищена потужність осадових товщ. Тобто, в цих місцях раніше існували великі прогини, в яких й накопичувались ці потужні морські осади. Інший американський геолог – Джеймс Дана (1813-1895) дав назву цим прогинам – геосинкліналі та показав, що згодом на їх місці з’являються гірські пасма Тому на земній кулі почали виділяти найбільш рухливі її ділянки або області які назвали геосинкліналями. Синкліналь – це складка, що прогинається вглибину. Термін «геосинкліналь» використовується тому, що синкліналі охоплюють значні товщі відкладів, що є доказом тривалого занурювання цих областей. У 60-70 рр XX століття, завдяки значним успіхам у вивченні геології дна океанів, виникла нова глобальна геотектонічна теорія – тектоніка літосферних плит. Як показує практика, нові відкриття не тільки не заперечили старої геосинклінальної теорії, але й дали новий імпульс до її подальшого розвитку. Найбільш характерними елементами сучасних і, очевидно, давніх геосинкліналей є спарені системи острівних дуг і глибоководних жолобів з розвитком вздовж їх границь надглибоких розломів – зони Беньофа, нахилених під острівні дуги або окраїни континентів. З цими зонами пов’язаний комплекс магматичних, метаморфічних і тектонічних явищ, за якими вони можуть бути виявлені і в давніх геосинкліналях. На відміну від Д. Холла і Д. Дана, все більше вчених останніми роками схиляються до ідеї про розвиток геосинкліналей під впливом глобальних процесів руху і взаємодії літосферних плит (плити – ділянка літосфери, що виділена за геодинамічним принципом). Найвищою таксономічною одиницею в класифікації геосинклінальних структур є рухомі геосинклінальні пояси. Відомий російський тектоніст В.Ю Хаїн під рухомими геосинклінальними поясами розуміє пояси глобального масштабу, які виникають на межі літосферних плит – океанічної і континентальної чи двох континентальних, як правило на корі океанічного типу і тривалий час служать місцями інтенсивного вулканізму та осадконагромадження, перетворюючись, внаслідок свого розвитку в складчасті гірські споруди з потужною корою континентального типу. Геосинкліналь найчастіше має вигляд довгої смуги, протягом більш тисячі кілометрів.
Геосинклінальні пояси виникли ще у пізньому протерозої, 1350-1000 млн років тому, одночасно з відокремленням древніх платформ. Основні з них – Тихоокеанський, Середземноморський, Північно-Атлантичний, Урало-Монгольський і Арктичний. Перші два пояси частково продовжують свій розвиток і нині, а останні – закінчили свій розвиток у кінці палеозою чи на початку мезозою.
Так як чергування опускань і піднятій геосинкліналей неодноразово повторювалось, в їх розвитку стали виділяти такі цикли:
1. Байкальський – 1000-550 млн. років
2. Каледонський – 550-400 млн. років
3. Герцинський – 400-210 млн. років
4. Кимерійський або мезозойський – 210-65 млн. років
5. Кайнозойський або альпійський – 65 млн. років і до наших років.
Найбільшими структурними елементами платформ є щити і плити. Щит – це частина платформи, в якій на поверхню виступає фундамент. Щити характерні для древніх платформ і є наслідком тривалого підняття даної території – Український кристалічний щит. Плита – частина платформи, покрита осадовим чохлом – Волино-Подільська плита. У сучасній структурі Землі виділяють 7 основних плит: Північноамериканську, Південноамериканську, Євразійську, Африканську, Індійсько-Австралійську, Антарктичну, Тихоокеанську.
У розвитку геосинклінальних рухомих поясів виділяють два основних етапи: геосинклінальний та орогенний. Тобто протягом першої, найбільш тривалої фази, геосинкліналь прогинається. Утворюється обмежена ділянка кори океанічного типу. Починають відкладатися потужні осади товщею до 20 км. Далі, внаслідок процесів стиснення, зустрічним рухом літосферних плит і початком закриття океанічного басейну, океанічні плити занурюються під континенти, утворюючи зони Беньофа. Дальший стиск і скорочення поясу призводить до утворення тектонічних покривів. Усі товщі порід піддаються метаморфозу, відбувається зморщування. Далі йде друга стадія орогенний етап – ці шари відкладів, які накопичились в першу стадію, починають зминатися у зморшки і піднімаються, утворюючи гірські пасма. Розчленованість спочатку слабка, та в прогинах нагромаджуються тонкоуламкові породи. Далі ріст прискорюється і відбувається розширення, прогини заповнюються грубоуламковою масою, виникають западини – вони слугують місцями осадко накопичення. Внаслідок цих процесів з’являється складчаста гірська область.
У подальшому відбуваються процеси згладжування гірського рельєфу і нагромадження на поверхні осадових шарів, тобто територія вступає у наступну стадію свого розвитку – платформну.
Зруйнована складчаста основа, сформована на геосинклінальному етапі стає фундаментом майбутньої платформи. Платформи відносно стабільні, мають ізометричну форму, рельєф слабо розчленований, незначна сейсмічна та вулканічна активність. На платформах розташовуються рівнини. У багатьох платформ фундамент глибоко занурений та ньому майже горизонтально лежать потужні шари осадових порід – вапняки, піщаники, глини, галька. Поверхня рівнин підвергається вивітрюванню та руйнуванню з утворення ґрунтів. Частинки уламків можуть зноситися у річки з утворенням алювію. Вітер може видувати з ґрунту пил та дрібні частинки. Чорними бурями пил переноситься на велику відстань і потім опадаючи на ґрунт, утворює міцні товщі пилуватих відкладів – лесів. В районах, де кристалічні породи виходять на поверхню (по середньої течії Дніпра біля Дніпропетровську та Кривого рогу), можна побачити, що ці породи у зморшках, тріщинах та мають таку ж структуру, як і у горах. З цього можна зробити висновок – на перших етапах формування платформ, на їх місці існували гори. Під час відносно спокійного тектонічного життя гори руйнувалися з утворенням рівнин. Ці рівнини поступово понижувались і вкривались водами палеозойських та мезозойських морів. На дні морів накопичувались товщі осадів — відбувається трансгресія – наступ моря на сушу. Після уходу моря і підняття платформи – регресії моря, ці осадові породи утворили платформний чохол. Крім цього, спостерігались тектонічні рухи локальних ділянок платформи, що й призвело до прогинів і більш високих ділянок. Місце рухи на платформах тривають й досі. Дослідженнями встановлено, що район Кривого Рогу піднімається на 10 мм за рік.
Дата добавления: 2014-01-06; Просмотров: 275; Нарушение авторских прав?
Нам важно ваше мнение! Был ли полезен опубликованный материал? Да | Нет
Рекомендуемые страницы:
Читайте также:
Источник
