Рухи земної кори реферат
Повільні рухи земної кори. Людям здається, що поверхня Землі нерухома. Насправді кожна ділянка земної кори піднімається або опускається, зміщується вправо або вліво, вперед або назад. Але ці рухи так повільні, що зазвичай ми їх не помічаємо. Проте вчені за допомогою дуже точних приладів «бачать» ці рухи і вимірюють їх швидкість.
Вже древнім грекам було відомо, що земна поверхня відчуває підняття і опускання. Здогадувалися про це і жителі Скандинавського півострова: їх стародавні приморські поселення через кілька століть опинилися далеко від моря.
Рухи земної кори в залежності від напрямку ділять на вертикальні і горизонтальні. Вони проявляються одночасно, супроводжуючи один одного.
Горизонтальні рухи земної кори – це рухи, паралельні поверхні Землі.
Горизонтальні рухи відбуваються через переміщення літосферних плит. Разом з плитами переміщаються і материки. Швидкість горизонтальних рухів невелика – кілька сантиметрів на рік. Однак вони зберігають свій напрямок дуже довгий час, тому за багато мільйонів років континенти пересуваються відносно один одного на сотні й тисячі кілометрів (рис. 47).
Австралія та Південна Америка віддаляються один від одного зі швидкістю 3 см на рік. Підрахуйте, на скільки кілометрів вони відсунуться через 10 млн років.
Горизонтальні рухи відіграють величезну роль у створенні рельєфу Землі. На межах літосферних плит утворюються гори (рис. 48).
При зіткненні літосферних плит шари гірських порід мнуть в складки і утворюються гори суші (рис. 48, а). Там, де плити розходяться, виникають гірські хребти дна океанів. Вони складаються з ізлівшіхся на дно магматичних порід – базальтів (рис. 48, б).
Вертикальні рухи земної кори – це рухи, перпендикулярні поверхні Землі.
Вертикальні рухи піднімають або опускають окремі ділянки суші і дна океанів (рис. 49). Опускається суша затоплюється морем, що піднімається дно моря, навпаки, стає сушею.
Вертикальні рухи, на відміну від горизонтальних, часто змінюють свій напрямок: піднімаються ділянки можуть почати опускатися, а потім знову підніматися.
Швидкість сучасних вертикальних рухів на рівнинах невелика – до декількох міліметрів на рік. Гори можуть «підростати» на кілька сантиметрів на рік.
Рухи земної кори і залягання гірських порід. Рухи земної кори змінюють залягання гірських порід. Осадові породи накопичуються в океанах і морях горизонтальними шарами (рис. 50, а). Однак в горах шари таких же порід зім’яті в складки (рис. 50, б). Породи мнуть в складки повільно, протягом мільйонів років.
Скидання – блок земної кори, що опустився по розлому щодо іншого блоку. На земній поверхні з’являється уступ.
Горст – піднятий ділянка земної кори, обмежений розломами. Горсти утворюють гірські хребти з плоскими вершинами.
Грабен – опущений ділянка земної кори, обмежений розломами. Западини грабенів часто служать котловинами озер.
Підрахуйте, яку висоту могли б придбати гори через мільйон років, якби вони не руйнувалися, а підняття відбувалося б зі швидкістю 1 см на рік.
Вертикальні рухи, як і горизонтальні, формують рельєф: від них залежать обриси морів і континентів, висота окремих ділянок суші і глибина морських западин.
Товщі гірських порід можуть бути не тільки зім’яті в складки. На знімках з космосу видно, що Земля розбита на великі і маленькі ділянки-блоки густою мережею розломів (тріщин). Ці блоки зміщуються відносно один одного, утворюючи різні форми рельєфу (рис. 51).
Источник
На перший погляд земна кора здається абсолютно стійкою і нерухомою. В дійсності земна кора постійно переміщається, але більша частина змін відбувається повільно і не сприймається органами почуттів людини. Деякі наслідки зсуву земної кори носять руйнівний характер, наприклад, землетруси, виверження вулканів.
Причинами тектонічних рухів земної кори є переміщення речовини мантії, яке обумовлено внутрішньою енергією Землі. У прикордонному шарі між літосферою і мантією температура складає більше 1500 ° C. Сильно нагріті породи знаходяться під тиском вищерозміщених шарів літосфери, що викликає появу ефекту «парового казана» і провокує переміщення земної кори. Розрізняють такі види рухів земної кори: коливальні, розривні, складкоутворюючі.
Коливальні рухи дуже повільні і невідчутні для людства. В результаті таких рухів кора зміщується у вертикальній площині — на одних ділянках піднімається, на інших — опускається. Протікання таких процесів можна визначити за допомогою спеціальних пристроїв. Так, було виявлено, що Придніпровська височина щорічно піднімається на 9,5 мм, а північно-східна область Східноєвропейської рівнини опускається на 12 мм в рік. Вертикальні коливальні рухи земної кори виступають провокуючим чинником наступу морів на сушу. Якщо земна кора опускається нижче рівня моря, то спостерігається трансгресія (наступ моря), якщо піднімається вище — регресія (відступ моря). У наш час в Європі регресія відбувається на Скандинавському півострові, в Ісландії. Трансгресія спостерігається в Голландії, на півночі Італії, на півдні Великобританії, на території Причорноморської низовини. Характерна риса опускання суші — формування морських заток в гирлах річок (лиманів). При піднятті земної кори морське дно перетворюється на сушу. Так відбулося утворення первинних морських рівнин: Туранської, Західно-Сибірської, Амазонської, тощо.
Розривні рухи земної кори відбуваються, якщо гірські породи не мають достатню міцність, щоб витримати вплив внутрішніх сил Землі. У цьому випадку в земній корі з’являються розлами (тріщини) із вертикальним зсувом гірських порід. Ті ділянки, які опустилися, називають грабенами, що піднялися — горстами. Їх чергування обумовлює появу брилових (відроджених) гірських систем, наприклад, Саянські, Алтай, Аппалачі, ін. Відмінності брилових гір від складчастих маються в зовнішньому вигляді і внутрішній будові. Для таких гір характерні стрімкі схили і широкі, плоскі долини. Пласти гірських порід зміщуються одна відносно одної. Деякі грабени в таких гірських масивах можуть заповнюватися водою з утворенням глибоких гірських озер (Байкал, Таньганьіка, ін.).
Складкоутворюючі рухи земної кори відбуваються, коли пласти гірських порід пластичні, і внутрішні сили Землі сприяють зминанню їх в складки в результаті зустрічних переміщень гірських порід в горизонтальній площині. Якщо напрям сили стискання вертикальний, то породи можуть зміщуватися, якщо горизонтальний — то формуються складки. Форма і розміри складок різні. Складки в земній корі утворюються на великій глибині, пізніше вони можуть бути підняті на поверхню під впливом внутрішніх сил. Так з’явилися складчасті гори: Альпи, Кавказькі, Гімалаї, Анди. У таких гірських системах складки чітко помітні в тих місцях, де вони виходять на земну поверхню.
Источник
Реферат на тему:
“Літосфера, її елементи, процеси формування земної кори”
1. Будова
літосфери
та
її
рухи
.
Внутрішні
сили
Землі
Земна кора і самий верхній шар мантії перебувають у твердому агрегатному стані й називаються літосферою — кам’яною оболонкою. Під літосферою залягає астеносфера — шар речовини мантії, який відзначається підвищеною пластичністю і температурою, близькою до точки плавлення.
Потужність і будова літосфери визначаються типом земної кори.
Материкова кора складається з трьох шарів — осадового, гранітного і базальтового, її потужність на рівнинах сягає 30-40, в горах — 60-80 км. Потужність літосфери в районі материків становить 150-250 км.
Океанічна кора складається з осадового і базальтового шарів (гранітний шар між ними відсутній). Потужність океанічної кори 5-10 км, потужність літосфери під океанами — 50—100 км.
Літосфера глибинними розломами розбита на великі блоки — літосферні плити. Під впливом внутрішніх сил Землі ці плити повільно, зі швидкістю до 5-6 см за рік, пересуваються по в’язкій астеносфері в той чи інший бік. Ці рухи називаються горизонтальними. Вони призводять до утворення великих і лінійно витягнутих форм рельєфу: гір, океанічних жолобів, рифтових хребтів, глибинних розломів-грабенів.
Для літосфери характерні й повільні вертикальні коливання — повільні підняття чи опускання, швидкість яких від 0-2 до 10—12 мм за рік. При цьому нерідко колишні ділянки морського дна стають суходолом або, навпаки, суходол занурюється на дно моря.
До проявів внутрішніх сил Землі належать також магматизм і землетруси.
Магматнзм — це сукупність явищ, пов’язаних з утворенням і рухом магми з астеносфери до поверхні Землі. Розрізняють два типи магматизму — внутрішній
(інтрузивний), коли магма не досягає поверхні Землі і застигає на глибині, і зовнішній
(ефузивний), коли магма прориває земну кору і виливається на поверхню. Ефузивний магматизм називають ще вулканізмом.
Вулкани поділяють на діючі і згаслі. Більшість діючих приурочена до узбережжя Тихого океану (Тихоокеанське вогненне кільце), серединно-океанічних хребтів та зон розломів на материках.
У районах вулканізму зустрічаються гейзери
— джерела, що періодично викидають фонтани гарячої води (Йеллоустонський національний парк США, Ісландія, Камчатка, Нова Зеландія).
Землетруси —
раптові підземні удари, супроводжувані швидкими коливаннями земної поверхні. Причина землетрусів — розривні порушення в надрах Землі або зсування блоків земної кори за лінією розлому. Осередки землетрусів здебільшого приурочені до молодих гір, а також до зон розломів.
Сила землетрусів оцінюється за 12-бальною шкалою. Слабкі землетруси (1-3 бали) майже не відчуваються людиною і фіксуються за допомогою сейсмографів. При катастрофічних землетрусах (11-12 балів) рельєф Землі змінюється до невпізнанності, цілком руйнуються всі будівлі.
Основні форми поверхні Землі
Основні форми рельєфу суходолу — рівнини та гори. Рівнини — великі ділянки земної поверхні з малими (до 200 м) перевищуваннями між сусідніми точками і незначними ухилами. За висотою над рівнем моря рівнини поділяються на:
— низовини —
з абсолютними відмітками до 200 м (Амазонська, Захід но-Сибірська, Причорноморська та ін.);
— височини — з
відмітками від 200 до 500 м (Середньоросійська, Подільська, Придніпровська тощо);
— плоскогір’я — з
відмітками вище 500 м (Середньосибірське, Східно-Африканське та ін.).
За походженням рівнини поділяють на первинні і вторинні. До первинних
належать морські рівнини — колишні ділянки морського дна, що стали суходолом внаслідок повільних зведень земної кори (Причорноморська, Західносибірська низовини та ін.). До вторинних
рівнин відносять: водно-льодовикові рівнини (Поліська низовина); алювіальні рівнини, складені річковими наносами (Амазонська, Придніпровська низовини); денудаційні рівнини, що виникли на місці зруйнованих гір (Казахський дрібносопковик).
Вік рівнин різний. Деяким денудаційним рівнинам понад 3 млрд. років (Захід Австралії), тоді як морські рівнини мають вік в декілька мільйонів років, а льодовикові — кілька десятків тисяч років.
Гори — ділянки земної кори, які високо підняті над навколишньою місцевістю і мають сильно розчленований рельєф.
За висотою над рівнем моря розрізняють гори низькі
(абсолютною висотою до 1000 м), середні
(від 1000 до 2000 м) і високі
(вище 2000 м).
За віком розрізняють молоді
гори, що виникли в епоху альпійської складчастості кайнозойської ери і продовжують формуватися (Гімалаї, Альпи та ін.), і старі
гори — раніших епох складчастості (байкальської, каледонської, герцинської), що припадають на палеозойську еру. Старі гори — Скандинавські, Урал, Тянь-Шань та ін. Старі гори є відродженими.
.За походженням гори поділяються на тектонічні
й вулканічні.
Тектонічні за своєю структурою підрозділяються на складчасті і складча-стобрилові. Складчаста структура характерна для молодих гір, складча-стобрилова — для старих (відроджених) гір. Вулканічні гори (Кіліманджаро, Ельбрус та ін.) виникають у зв’язку з процесами магматизму при багаторазових виливах лави.
Рельєф Світового океану багато в чому нагадує рельєф суходолу. Тут також є рівнини — шельф (на глибині до 200 м), улоговини (на глибинах 4000-6000 м); гори у вигляді підводних хребтів (Менделєєва, Ломоносо-ва), гайотів — піднять з плоскими вершинами, підводних вулканів.
В океанах є форми рельєфу, відсутні на суходолі,— рифтові хребти жолоби.
Найдовший рифтовий хребет — Серединно-Атлантичний (понад 20 тис. км). Найглибший жолоб — Маріанський (11 022 м), найдовший — Алеутський (3570 км).
Рельєф постійно змінюється під дією внутрішніх і зовнішніх сил Землі. Внутрішні сили спричиняють горизонтальні рухи літосферних плит, повільні вертикальні коливання земної кори, магматизм, землетруси. Ці сили фактично створюють основні форми рельєфу. Зовнішні сили (дія текучих вод, льодовиків, вітру, підземних вод, морських хвиль) призводять до руйнації гір, зміни рівнин.
2. Неоднорідність земної кори. Стійкі і рухомі ділянки земної кори та пов’язані з ними особливості рельєфу
Земна кора нашої планети неоднорідна. Виділяють материковий і океанічний типи земної кори. Материкова кора
складається з З шарів — осадового, гранітного і базальтового; потужність коливається від 30-40 км (на рівнинах) до 60-80 км (у горах). Океанічна
кора складається з 2 шарів — осадового і базальтового; потужність — 5-10 км.
Літосфера
розбита на окремі блоки — літосферні плити,
які рухаються по розплавленій астеносфері — прошарку верхньої мантії під літосферою. При сходженні плит земна кора зминається в складки або вигинається (разом з океанічною плитою), занурюючись під материкову плиту і розплавляючись в астеносфері.
При розходженні плит виникають розломи (рифти),
через які виливається мантійна речовина, створюючи1
базальтовий шар земної кори океанічного типу.
Земна кора материкового типу більш давня, ніж теперішня океанічна кора. На материках є ділянки, де вік гірських порід, що складають земну кору, перевищує 3 млрд років. Вік океанічної кори — від 160-180 млн років і менше.
На суходолі і на дні океанів виділяють стійкі і рухливі ділянки земної кори. Стійкими ділянками
є платформи (материкові й океанічні). В основному вони займають внутрішні області літосферних плит. Для платформ характерні повільні вертикальні коливання, тут не відбувається сильних землетрусів, немає діючих вулканів. У рельєфі платформам відповідають рівнини (суходолу і дна океану).
Рухливими ділянками
земної кори є складчасті області. В основному вони розташовані по краях літосферних плит і є результатом зіткнення їх між собою. Для рухливих ділянок земної кори характерні інтенсивні тектонічні процеси, швидкі вертикальні коливання (землетруси), у ряді випадків — сучасний вулканізм. У рельєфі складчастим областям відповідають гори.
Рухливими ділянками слід вважати рифтові зони на дні океану, яким у рельєфі відповідають рифтові хребти з численними підводними вулканами, а також жолоби й острівні дуги, що утворюються при складній взаємодії материкової й океанічної плит.
Источник
Вступ
Актуальність цієї теми полягає в тому, що на сьогоднішній день у всьому світі відбуваються тектонічні рухи, які поділяються на вертикальні та горизонтальні. Так наприклад дуже актуальним є дослідження горизонтальних рухів земної кори на Дніпровсько-Донецькій тектонічній платформі.
Мета роботи полягає в показанні в показанні важливості тектоніки, зокрема горизонтальних рухів земної кори та в певному аналізі горизонтальних рухів Дніпровсько-Донецької платформи.
Об’єктом дослідження являються горизонтальні рухи земної кори.
Предметом дослідження є використання горизонтальних рухів земної кори для прогнозування можливих зсувів або розломів.
За даними сейсмогеофізики в надрах Землі виділяють земну кору потужністю 20–70 км на континентах і 5–15 км в океанах, мантію (проміжну оболонку) і ядро Землі. У середньому підошва кори — поверхня Мохоровичича (по- верхня Мохо, поверхня М) залягає під континентами на глибині 40 км, а під океанами — на 11–12 км. Океанічна кора більш ніж в 5 разів тонша континентальної. Кора складається з 3-х шарів: осадкового — із швидкістю поширення сейсмічних хвиль від 2,0 до 5,0 км/сек; «гранітного» — із швидкістю поширення сейсмічних хвиль на континентах від 5,5 до 6,5 км/сек і потужністю до 30–40 км (у океанах клин його сходить нанівець); «базальтового» — із швидкістю поширення сейсмічних хвиль від 6,6 до 7,0 км/сек, розвиненого всюди, але що ніде не оголюється
РОЗДІЛ 1. ГОРИЗОНТАЛЬНІ РУХИ ЗЕМНОЇ КОРИ
1.1 Новітні рухи земної кори
Ці рухи піддаються безпосереднім спостереженням, включаючи інструментальні. Під сучасними рухами розуміються рухи в останні 6000 років, коли рівень океану відносно стабілізувався після танення валдайських (вюрмських) льодовиків і завершення процесів ізостатичного вирівнювання в раніше покритих льодовиками областях. Рівень океану 6,0 тис. років тому був на 6 м нижче сучасного, з підвищенням в подальшому на 1 мм в рік. Новітні рухи — це руху неогену і антропогену, що зумовили перетворення рельєфу і зберігачі свої тенденції в сучасну епоху. Початок цього етапу коливається від раннього олігоцену до пізнього міоцену. Новітні тектонічні рухи вивчаються неотектонікою (В. А. Обручєв, 1948 р.), яка дозволила застосовувати в геотектоніці принцип актуалізму. Це жива тектоніка і її роль в практиці величезна (будівництво, прогноз землетрусів, пошуки рудних розсипів, покладів нафти і ін.). Важними задачами неотектоніки є вивчення глибинних структур в їх новітньому прояві, виділення типів розломів, вивчення впливу їх на процеси магматизму, рудогенезу і утворення рельєфу, а також зв’язку цих структур з землетрусами та вулканізмом. Вивчення регіонального матеріалу показує, що рухи земної кори проявляються безперервно на протязі всього новітнього часу. Вони то посилю- вались, то слабшали у відповідності з особливостями накладання рухів різних періодів і їх інтерференції. В цілому, еволюція розломних зон йшла по шляху зниження відношення їх ширини до довжини і збільшення граничних довжин зон динамічного впливу. 35 Цей процес проходив нерівномірно. На протязі порівняно більших часових проміжків механічні напруження в деструктивних полях монотонно росли, що приводило до формування осередків напруженості. При розрядці накопленої в таких осередках енергії формувались нові розривні порушення, які супроводжуються часто катастрофічними явищами. Результатами цього процесу явилось формування сучасної тектонічної будови літосфери.
1.2 Сучасні горизонтальні рухи
Геофізичні та геодезичні методи дозволяють точно фіксувати і горизонтальні зсуви земної кори. На заході Північної Америки, в Каліфорнії розташований сейсмоактивний розлом Сан-Андреас, що простежується більш ніж
…
Источник
