Східноєвропейська рівнина ділянки земної кори

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Кора.

Земна́ кора́ — зовнішній шар земної кулі, одна зі структурних оболонок планети, як ядро, мантія. Земна кора є твердим утворенням товщиною 5—40 км, що становить 0,1—0,5 % радіуса Землі. Від мантії Землі відокремлена поверхнею Мохоровичича. Фактично земна кора ніби плаває на поверхні магми, і тому на планеті спостерігаються її деформації та рухи. В основі сучасних уявлень про структуру лежать геофізичні дані про швидкість поширення пружних (переважно поперечних) хвиль.

Типи земної кори[ред. | ред. код]

Земна кора відрізняється під материками та океанами за складом та потужністю. Розрізняють материкову та океанічну земну кору, що різняться за складом, будовою, потужністю й іншими характеристиками. У залежності від густини порід, що її складають, у корі виділяють три шари: «базальтовий», «гранітний» та осадовий.

Потужність континентальної кори в залежності від тектонічних умов становить від 25-45 км (на платформах) до 60-80 км (в областях гороутворення). У континентальній корі розрізняють осадовий (до 20-25 км), «гранітний» або «гранітно-метаморфічний» (в середньому 15 км, густина порід 2,6-2,7 т/м³) і «базальтовий» (20-35 км, густина порід 2,7-3,0 т/м³) шари. Назви «гранітного» і «базальтового» шарів умовні і історично пов’язані з виділенням межі Конрада, яка їх розділяє. Обидва ці шари іноді об’єднують в поняття консолідованої кори.

Основна відмінності океанічної кори від континентальної — відсутність «гранітного» шару, істотно менша потужність (2-10 км), більш молодий вік (юра, крейда, кайнозой), велика латеральна однорідність. Океанічна кора складається з трьох шарів. Перший шар, або осадовий, має потужність до 1-2 км. Другий шар — вулканічний, або акустичний підмурівок, має в середньому потужність 1-2 км (за іншими даними, 1,2-1,8 км). Детальні дослідження дозволили розділити його на три горизонти (2А, 2В і 2С). Третій шар океанічної кори — «базальтовий» потужністю 4-8 км (інші дані — від 2 до 5 км).

Вік[ред. | ред. код]

Материкова земна кора є послідовним нашаруванням осадових гірських порід різного віку. Нижні горизонти таких нашарувань є найстаршими. Часто вони можуть бути метаморфізованими, тобто такими, які пройшли певну термічну обробку в земних надрах. Вік гірських порід визначають застосовуючи спеціальні методи. Цим займається наука геохронологія. Великою кількістю радіологічних досліджень доведено, що вік найстарших гірських порід земної кори за торієм-232 є не більшим ніж 3,5 мільярда років. Тому прийнято вважати, що вік найстарших гірських порід земної кори не перевищує 3,5 млрд років — а вік нашої планети — приблизно 5 млрд. років.

Протягом перших 2 млрд років, можливо, сформувалося від 50 % до 70-80 % всієї сучасної континентальної кори, в наступні 2 млрд років — щонайбільше 40 %, і лише близько 10 % — за останні 500 млн років, тобто у фанерозої. Переломний момент в розвитку земної кори мав місце у пізньому докембрії, коли в умовах існування великих плит вже зрілої континентальної кори стали можливі великомасштабні горизонтальні переміщення, що супроводжувалися субдукцією та обдукцією новоутвореної літосфери. З цього часу утворення і розвиток земної кори відбувається в геодинамічній обстановці, зумовленій механізмом тектоніки плит.

Рухи[ред. | ред. код]

Земна кора, як і гідросфера, є рухомою системою. Глибинними розломами земна кора розділена на блоки. В результаті взаємодії двох сил — тяжіння Землі до Місяця і відцентрової внаслідок обертання Місяця навколо Землі, виникають добові вертикальні рухи земної кори а також припливи і відпливи води в океанах і морях. Подібно такі рухи відбуваються за рахунок обертання Землі разом з Місяцем довкола Сонця. Встановлено, що такі плавні рухи земної кори відбуваються двічі протягом доби і досягають амплітуди декількох десятків сантиметрів. Напрямки цих рухів не є постійними, вони періодично змінюються. У масштабі мільйонів років вони викликали затоплення морем величезних територій і навпаки — виникнення та ріст гірських масивів. Унаслідок такого піднімання земної кори ростуть молоді гори, наприклад структури альпійської гірської системи, до якої належать і Крим, і Карпати. Геофізичними дослідженнями встановлено, що зараз поверхня Карпат піднімається зі швидкістю 0,1 — 10 мм за рік.

Коливальні рухи земної кори[ред. | ред. код]

Повільні плавні безперервні вертикальні переміщення мас гірських порід; одна з форм тектонічних рухів. Причину їх вбачають у глибинних процесах, що відбуваються в мантії Землі, деякі вчені — у космогенних процесах. Коливальні рухи земної кори впливають на зміни рівня Світового океану, що є однією з причин трансгресій та регресій моря, на склад, шаруватість і потужність осадів, на інтенсивність процесів денудації тощо.

Радіальні рухи земної кори[ред. | ред. код]

Рухи земної кори, паралельні радіусу Землі. Протікають повільно або швидко, при землетрусах — стрибкоподібно. Нерідко називаються коливальними рухами земної кори.

Основні тектонічні елементи земної кори[ред. | ред. код]

Найбільш древні і тектонічно малорухливі обширні області материків — древні платформи (кратони), утворені фундаментом з метаморфічних порід докембрійської, в основі архейської і ранньопротерозойської доби, які виступають на поверхню в межах щитів, і платформних чохлів. Євразія поділяється на такі платформи: Східноєвропейська, Сибірська, Китайсько-Корейська, Південнокитайська, Індостанська, Аравійська. На других материках — по одній платформі більш великих розмірів. Інший основний тип тектонічних областей материків і перехідних зон — широкі і досить протяжні рухомі пояси, що виникли 1,6-1 млрд років тому і які протягом пізнього протерозою і фанерозою пройшли складну історію тектонічного розвитку.

Головні типи сучасних тектонічних областей ложа океанів — їх рухомі зони — так звані серединно-океанічні рифтові пояси і розташовані між ними і околицями материків більш стабільні області — океанічні плити.

Хімічний склад[ред. | ред. код]

Більшість (99,79 %) маси кори припадає усього на 9 елементів, масові частки яких представлені в наступній таблиці[4]:

Оскільки кисень і кремній є найбільш поширеними елементами, їх сполуки — силікати, є основними породооутворюючими породами земної кори.

Див. також[ред. | ред. код]

• Континентальна земна кора
• Океанічна земна кора
• Перехідні зони «континент-океан»

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

• Дослідження гравітаційного поля, топографії океану та рухів земної кори в регіоні Антарктики: монографія / О. М. Марченко, К. Р. Третяк, А. Я. Кульчицький та ін. ; за заг. ред. О. М. Марченка, К. Р. Третяка ; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Нац. ун-т «Львів. політехніка». — Л. : Вид-во Львів. політехніки, 2012. — 308 c. : іл., 6 окр. арк. іл. — Бібліогр.: с. 294—304 (221 назва). — ISBN 978-617-607-206-5
• Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. —  : Східний видавничий дім, 2004—2013.
• Третяк П. Р. Лісівнича історія. Навчальний посібник. — Львів, 2002.

Рівни́ни  — форми рельєфу, при яких поверхня землі в межах видимого горизонту є рівними або слабко хвилястими[1]. Висоти сусідніх точок мало відрізняються одна від одної — коливання відносних висот до 200 м, переходом між підвищеними та зниженими ділянками поступові[1]. Більшість рівнин похилена в якийсь бік (до 5°), який вказує течія річок[2]. Рівнини — одні з найпоширеніших форм рельєфу суходолу (37 % площі) та дна океану (абісальні рівнини, континентальний шельф). До найбільших рівнин світу належать Амазонська і Західносибірська низовини.

Класифікація[ред. | ред. код]

Рівнинна країна[ред. | ред. код]

Геологічна будова і генезис усіх ділянок конкретної рівнини подібний. В іншому випадку застосовується термін рівнинна країна. Рівнинні країни займають до 20 % суходолу планети[2]. Прикладом рівнинної країни слугує Західносибірська низовина, північ якої сформований діяльністю льодовика, а рельєф має суто постгляціальний характер; на півдні у формуванні озерного ландшафту навпаки брали участь карстові і суфозійні процеси[3]. Рівнинні країни у геологічному відношенні збігаються з відповідними тектонічними платформами (Східноєвропейська, Північноамериканська)[4]. У межах рівнинної країни можуть зустрічатись ділянки з густо розчленованим рельєфом (Жигулівські гори на Східноєвропейській рівнині)[4].

Генетична[ред. | ред. код]

Більшість рівнин формуються на платформах, у гірських областях рівнини приурочені переважно до міжгірних і передгірних прогинів[1]. На рівнинах переважно акумулюються продукти вивітрювання, материнські породи відіграють слабку роль у формуванні рельєфу. Хоча процеси ерозії поверхневих шарів можуть докорінно перетворити рівнинний рельєф, надавши йому рис гірського[2].

За походженням розрізняють:

• Структурні (первісні), які складені переважно горизонтальними шарами осадових, магматичних (вулканічні плато) гірських порід[2]. Вирівненість поверхні таких рівнини зумовлена саме структурними особливостями геологічної будови. Наприклад, Причорноморська і Прикаспійська низовини являють собою нещодавно оголене морське дно, складене горизонтальними шарами морських осадів; Середньосибірське плоскогір’я складене горизонтальними шарами вивержених порід (сибірські трапи)[3].
• Акумулятивні (насипні), утворені в результаті накопичення матеріалу на дні морських басейнів, або ж на басейнів суходолу, часто екзогенним агентом (вітер, водний потік, льодовик). Найбільш поширений генетичний тип рівнин з великою кількістю підтипів[3].
  • Алювіальні рівнини утворюються внаслідок накопичення матеріалу в долинах річок та озерних западинах. Типовими прикладами слугують заплави й річкові тераси, дельти великих річок (Ніл, Лена). Характерні елементи рельєфу — заболочені луки старик. Озерні рівнини характеризуються вирівненою поверхнею, наприклад, територія навколо Аральського моря[2][3].
  • Передгірські похилі рівнини мають досить складний генезис. Одні є наслідком накопичення алювію в конусах виносу зі схилів гір, або внутрішніх дельт річкових потоків; інші — наслідок накопичення у передгірській частині делювіального матеріалу (чим далі від схилів, тим більш дрібного, що пояснюється законами ерозії та акумуляції)[3][2]. Такі рівнини часто ускладнені терасами, валами і глибокоеродованими річковими долинами[3].
  • Морські акумулятивні рівнини являють собою підняті над сучасним рівнем моря ділянки древнього морського дна[2]. Рельєф слабопохилий, ускладнений береговими валами, річковими річищами. Наприклад на Прикаспійській низовини, на правому березі річки Волга відомі Берівські бугри, гряди довжиною 25 км, завширшки 200—300 м і висотою 10-45 м, відстані між грядами 1-2 км[3].
  • Льодовикові моренні рівнини вирізняються складним льодовиковим рельєфом (пагорби, гряди, друмліни, ози, ками, озерні западини) і значним розвитком озер, боліт[2][3]. Перепади відносних висот 30-40 м[3].
  • Зандрові рівнини утворюються по зовнішньому краю кінцевих морен покрівних льодовиків і складені переважно пісками, галечниками з домішкою валунів[2]. Рельєф слабопохилий в протилежний бік від кінцевої морени, ускладнений терасами долин, дюнами (Північне Полісся)[3].
  • Еолові рівнини являють собою ділянки земної поверхні сучасний рельєф яких утворений дією вітру, генетично ж утворені алювіальною діяльністю древніх річок, морськими і озерними відкладами. До цього підтипу рівнин відносяться Центральноазійські піщані пустелі (Каракуми)[3].
  • Органогенні рівнини — це поверхні величезних торф’яних боліт, які вирівнюють нерівності материнського рельєфу. Для них характерний опуклий профіль, з невеличкими буграми та валами. Від’ємні форми рельєфу виражені слабко і тимчасово. Величезні площі займають на півночі Східноєвропейскої рівнини і Західносибірська низовина[3].
• Скульптурні.
  • Абразійні рівнини утворюються внаслідок руйнівної діяльності морських хвиль і являють собою трохи похилу в бік моря поверхню корінних гірських порід, перекриту (часто майже оголену) шаром морських відкладень[2]. Інколи можна зустріти древні берегові вали, бари[3].
  • Денудаційні рівнини (залишкові) складені корінними гірськими породами, що виходять на поверхню, або безпосередньою під нею. Рівнинність утворена в результаті руйнування первинного рельєфу процесами денудації[2][3]. Типовий приклад — пенеплен, слабкогорбиста поверхня, де підвищеним ділянкам відповідають виходи більш твердих гірських порід, а пониженим — зруйновані залишки менш стійких порід (Казахських дрібноспоковик)[3].

Морфологічна[ред. | ред. код]

Відповідно до морфології поверхні розрізняють:

• горизонтальні (пласкі) — з одноманітним і незначним похилом в один бік;
• нахилені — з більш виразним похилом, як правило, такі рівнини облямовують гірські райони;
• вогнуті — похило знижуються від периферії до центру (Таримська западина);
• хвилясті — без виразного одноманітного похилу в один бік;
• опуклі — похило знижуються від центру до периферії[2][1][3].

У кожному з вищенаведених типів окремі форми рельєфу можуть ускладнювати загальну картину, тому у морфологічній типізації рівнин виділяють додатковий параметр:

• горбисті;
• хвилясті;
• ступінчасті (у тому числі терасовані)[4][3].

За типом, ступенем, глибиною розчленування рівнини поділяються на[1][3]:

• Слабо розчленовані (пласкі, нерозчленовані). Такі рівнини характеризуються незначними перепадами відносних висот (до 10 м). В Україні типовими прикладами таких рівнин слугують Поліська і Причорноморська низовини (в Херсонські області).
• Дрібно розчленовані. Такі рівнини характеризуються перепадами висот у діапазоні 5-30 м, розвиненою яружно-балковою системою, замкненими западинами. До цього типу відноситься переважна частина рівнин центральної і східної України.
• Глибоко розчленовані. Такі рівнини характеризуються перепадами відносних висот у діапазоні 20—200 м, часто крутими схилами пагорбів. В Україні типовими прикладами таких рівнин слугують Передкарпатська і Подільська височини.

У картографії при створенні гіпсометричних і фізичних карт широко застосовується класифікація рівнинних форм рельєфу за положенням над рівнем моря. Хоча усталена топоніміка географічних об’єктів може і не збігатися з нею. За вищенаведеним типом класифікації рівнини поділяються на[4][3]:

• Депресії, що розташовуються нижче рівня моря і мають від’ємні показники абсолютної висоти. Наприклад, западини Турфанська, Каттара, озера Мертве море.
• Низовини, абсолютні висоти рельєфу яких не перевищують позначок у 200 м. Наприклад, Придніпровська низовина в Україні.
• Височини, рівнинні ділянки земної поверхні, що характеризуються висотами у діапазоні 200—500 м. Наприклад, Придніпровська височина в Україні.
• Нагір’я — рівнини, що розташовуються на висотах більше за 500 м над рівнем моря. Наприклад, Іранське нагір’я, Альтіплано в Андах.

Рівнини в Україні[ред. | ред. код]

Рівнини займають 15—20 % суходолу Землі (в Україні — майже 95 % її території). На території України є Причорноморська, Придніпровська, Поліська, Закарпатська низовини і Волинська, Подільська, Приазовська, Придніпровська та інші, менші за площею, височини. Як наприклад

Найвищою точкою рівнинної частини України є гора Берда (515 м) на Хотинській височині.

Приклади підводних рівнин: шельфові рівнини Чорного та Азовського морів і рівнина дна Чорноморської западини.

Див. також[ред. | ред. код]

• Міжгірна рівнина
• Нагірна рівнина
• Пластова рівнина
• Цокольні рівнини

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

• Словник-довідник з фізичної географії / укл. Єна О. В., Супричов О. В. — Київ, 2002. — с. 238
• Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. —  : Східний видавничий дім, 2004—2013.
• (рос.) Мещеряков Ю. А. Структурная геоморфология равнинных стран. — , 1965.
• (рос.) Пиотровский В. В. Геоморфология с основами геологии. — , 1961.
• (рос.) Щукин И. О. Общая геоморфология, Том 2. — , 1964

Посилання[ред. | ред. код]