Великі блоки земної кори з верхньою мантією

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Кора.

Земна́ кора́ — зовнішній шар земної кулі, одна зі структурних оболонок планети, як ядро, мантія. Земна кора є твердим утворенням товщиною 5—40 км, що становить 0,1—0,5 % радіуса Землі. Від мантії Землі відокремлена поверхнею Мохоровичича. Фактично земна кора ніби плаває на поверхні магми, і тому на планеті спостерігаються її деформації та рухи. В основі сучасних уявлень про структуру лежать геофізичні дані про швидкість поширення пружних (переважно поперечних) хвиль.

Типи земної кори[ред. | ред. код]

Схематичний профіль перехідної зони «континент-океан»

Земна кора відрізняється під материками та океанами за складом та потужністю. Розрізняють материкову та океанічну земну кору, що різняться за складом, будовою, потужністю й іншими характеристиками. У залежності від густини порід, що її складають, у корі виділяють три шари: «базальтовий», «гранітний» та осадовий.

Потужність континентальної кори в залежності від тектонічних умов становить від 25-45 км (на платформах) до 60-80 км (в областях гороутворення). У континентальній корі розрізняють осадовий (до 20-25 км), «гранітний» або «гранітно-метаморфічний» (в середньому 15 км, густина порід 2,6-2,7 т/м³) і «базальтовий» (20-35 км, густина порід 2,7-3,0 т/м³) шари. Назви «гранітного» і «базальтового» шарів умовні і історично пов’язані з виділенням межі Конрада, яка їх розділяє. Обидва ці шари іноді об’єднують в поняття консолідованої кори.

Основна відмінності океанічної кори від континентальної — відсутність «гранітного» шару, істотно менша потужність (2-10 км), більш молодий вік (юра, крейда, кайнозой), велика латеральна однорідність. Океанічна кора складається з трьох шарів. Перший шар, або осадовий, має потужність до 1-2 км. Другий шар — вулканічний, або акустичний підмурівок, має в середньому потужність 1-2 км (за іншими даними, 1,2-1,8 км). Детальні дослідження дозволили розділити його на три горизонти (2А, 2В і 2С). Третій шар океанічної кори — «базальтовий» потужністю 4-8 км (інші дані — від 2 до 5 км).

Вік[ред. | ред. код]

Материкова земна кора є послідовним нашаруванням осадових гірських порід різного віку. Нижні горизонти таких нашарувань є найстаршими. Часто вони можуть бути метаморфізованими, тобто такими, які пройшли певну термічну обробку в земних надрах. Вік гірських порід визначають застосовуючи спеціальні методи. Цим займається наука геохронологія. Великою кількістю радіологічних досліджень доведено, що вік найстарших гірських порід земної кори за торієм-232 є не більшим ніж 3,5 мільярда років. Тому прийнято вважати, що вік найстарших гірських порід земної кори не перевищує 3,5 млрд років — а вік нашої планети — приблизно 5 млрд. років.

Протягом перших 2 млрд років, можливо, сформувалося від 50 % до 70-80 % всієї сучасної континентальної кори, в наступні 2 млрд років — щонайбільше 40 %, і лише близько 10 % — за останні 500 млн років, тобто у фанерозої. Переломний момент в розвитку земної кори мав місце у пізньому докембрії, коли в умовах існування великих плит вже зрілої континентальної кори стали можливі великомасштабні горизонтальні переміщення, що супроводжувалися субдукцією та обдукцією новоутвореної літосфери. З цього часу утворення і розвиток земної кори відбувається в геодинамічній обстановці, зумовленій механізмом тектоніки плит.

Рухи[ред. | ред. код]

Земна кора, як і гідросфера, є рухомою системою. Глибинними розломами земна кора розділена на блоки. В результаті взаємодії двох сил — тяжіння Землі до Місяця і відцентрової внаслідок обертання Місяця навколо Землі, виникають добові вертикальні рухи земної кори а також припливи і відпливи води в океанах і морях. Подібно такі рухи відбуваються за рахунок обертання Землі разом з Місяцем довкола Сонця. Встановлено, що такі плавні рухи земної кори відбуваються двічі протягом доби і досягають амплітуди декількох десятків сантиметрів. Напрямки цих рухів не є постійними, вони періодично змінюються. У масштабі мільйонів років вони викликали затоплення морем величезних територій і навпаки — виникнення та ріст гірських масивів. Унаслідок такого піднімання земної кори ростуть молоді гори, наприклад структури альпійської гірської системи, до якої належать і Крим, і Карпати. Геофізичними дослідженнями встановлено, що зараз поверхня Карпат піднімається зі швидкістю 0,1 — 10 мм за рік.

Коливальні рухи земної кори[ред. | ред. код]

Повільні плавні безперервні вертикальні переміщення мас гірських порід; одна з форм тектонічних рухів. Причину їх вбачають у глибинних процесах, що відбуваються в мантії Землі, деякі вчені — у космогенних процесах. Коливальні рухи земної кори впливають на зміни рівня Світового океану, що є однією з причин трансгресій та регресій моря, на склад, шаруватість і потужність осадів, на інтенсивність процесів денудації тощо.

Радіальні рухи земної кори[ред. | ред. код]

Рухи земної кори, паралельні радіусу Землі. Протікають повільно або швидко, при землетрусах — стрибкоподібно. Нерідко називаються коливальними рухами земної кори.

Основні тектонічні елементи земної кори[ред. | ред. код]

Найбільш древні і тектонічно малорухливі обширні області материків — древні платформи (кратони), утворені фундаментом з метаморфічних порід докембрійської, в основі архейської і ранньопротерозойської доби, які виступають на поверхню в межах щитів, і платформних чохлів. Євразія поділяється на такі платформи: Східноєвропейська, Сибірська, Китайсько-Корейська, Південнокитайська, Індостанська, Аравійська. На других материках — по одній платформі більш великих розмірів. Інший основний тип тектонічних областей материків і перехідних зон — широкі і досить протяжні рухомі пояси, що виникли 1,6-1 млрд років тому і які протягом пізнього протерозою і фанерозою пройшли складну історію тектонічного розвитку.

Головні типи сучасних тектонічних областей ложа океанів — їх рухомі зони — так звані серединно-океанічні рифтові пояси і розташовані між ними і околицями материків більш стабільні області — океанічні плити.

Геологічна будова Землі[2]

Глибина[3] км	Шари	Щільність г/см³
0-60	Літосфера	—
0-35(75)	Земна кора	2,2-2,9
35-60	… Верхня мантія Землі	3,4-4,4
35-2890	Мантія	3,4-5,6
70—150(400)	… Астеносфера	—
2890-5100	Зовнішнє ядро	9,9-12,2
5100-6378	Внутрішнє ядро	12,8-13,1

Хімічний склад[ред. | ред. код]

Більшість (99,79 %) маси кори припадає усього на 9 елементів, масові частки яких представлені в наступній таблиці[4]:

Оскільки кисень і кремній є найбільш поширеними елементами, їх сполуки — силікати, є основними породооутворюючими породами земної кори.

Див. також[ред. | ред. код]

Континентальна земна кора
Океанічна земна кора
Перехідні зони «континент-океан»

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Дослідження гравітаційного поля, топографії океану та рухів земної кори в регіоні Антарктики: монографія / О. М. Марченко, К. Р. Третяк, А. Я. Кульчицький та ін. ; за заг. ред. О. М. Марченка, К. Р. Третяка ; М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Нац. ун-т «Львів. політехніка». — Л. : Вид-во Львів. політехніки, 2012. — 308 c. : іл., 6 окр. арк. іл. — Бібліогр.: с. 294—304 (221 назва). — ISBN 978-617-607-206-5
Мала гірнича енциклопедія : у 3 т. / за ред. В. С. Білецького. — : Східний видавничий дім, 2004—2013.
Третяк П. Р. Лісівнича історія. Навчальний посібник. — Львів, 2002.

Источник

Літосфера — зовнішня тверда оболонка Землі, яка включає земну кору і верхню частину мантії. Літосфера включає осадові, вивержені та метаморфічні породи.

Нижня межа літосфери нечітка й визначається за зменшенням в’язкості середовища, швидкості сейсмічних хвиль і підвищенням теплопровідності. Літосфера охоплює земну кору та верхню частину мантії завтовшки кілька десятків кілометрів до астеносфери, в якій змінюється пластичність порід. Основні способи визначення межі між верхньою межею літосфери і астеносферою — магнітотелуричний і сейсмологічний. lytosfera Товщина літосфери під океанами становить від 5 до 100 км (максимальне значення на периферії океанів, мінімальне — під Серединно-океанічними хребтами), під материками — 25-200 км (максимум — під древніми платформами, мінімум — під порівняно молодими гірськими масивами, вулканічними дугами ). Будова літосфери під океанами і континентами має істотні відмінності. Під материками в структурі земної кори літосфери розрізняють осадовий, гранітний та базальтовий шари, товщина яких в цілому досягає 80 км. Під океанами земна кора неодноразово піддавалася процесам часткового плавлення в ході формування океанічної кори. Тому вона збіднена легкоплавкими рідкісними сполуками, позбавлена гранітного шару, а товщина її значно менше, ніж континентальної частини земної кори. Товщина астеносфери (шару розм’якшених, тістоподібних гірських порід) становить близько 100-150 км.

Утворення атмосфери, гідросфери і земної кори

Утворення атмосфери, гідросфери і земної кори відбулося в ході вивільнення речовин із верхнього шару мантії молодої Землі. В даний час на океанічному дні в серединних хребтах триває процес утворення земної кори, що супроводжується виділенням газів і невеликих обсягів води. У складі сучасної земної кори у великій концентрації присутній кисень, далі по процентному змісту слідують кремній та алюміній. Здебільшого, літосферу формують такі сполуки, як діоксид кремнію, силікати, алюмосилікати. У формуванні більшої частини літосфери брали участь кристалічні речовини магматичного походження. Вони утворилися при охолодженні магми, яка вийшла на поверхню Землі, а в надрах планети перебуває в розплавленому стані.

У холодних областях потужності літосфери найбільші, а в теплих — найменші. Потужність літосфери може підвищуватися при загальному зниженні щільності теплового потоку. Верхній шар літосфери пружний, а нижній пластичний за характером реакції на постійно впливаючі навантаження. В тектонічно активних ділянках літосфери виділяють горизонти зниженою в’язкості, де сейсмічні хвилі проходять з меншою швидкістю. На думку вчених, по цим горизонтам одні шари по відношенню до інших «прослизають». Цей феномен називають розшарування літосфери. У структурі літосфери розрізняють рухомі ділянки (складчасті пояса) і порівняно стабільні області (платформи). По відносно пластичній астеносфері пересуваються блоки літосфери (літосферні плити), що досягають в поперечнику розмірів від 1 до 10 000 кілометрів. В даний час літосфера ділиться на сім головних і ряд малих плит. Кордонами, що відділяють плити одна від одної, є зони максимальної вулканічної та сейсмічної активності.

Літосфера

Товщина літосфери під океанами становить від 5 до 100 км (максимальне значення на периферії океанів, мінімальне — під Серединно-океанічними хребтами), під материками — 25-200 км (максимум — під древніми платформами, мінімум — під порівняно молодими гірськими масивами, вулканічними дугами ). Будова літосфери під океанами і континентами має істотні відмінності. Під материками в структурі земної кори літосфери розрізняють осадовий, гранітний та базальтовий шари, товщина яких в цілому досягає 80 км. Під океанами земна кора неодноразово піддавалася процесам часткового плавлення в ході формування океанічної кори. Тому вона збіднена легкоплавкими рідкісними сполуками, позбавлена ??гранітного шару, а товщина її значно менше, ніж континентальної частини земної кори. Товщина астеносфери (шару розм’якшених, тістоподібних гірських порід) становить близько 100-150 км.

Источник

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Земля в розрізі від ядра до екзосфери. Ліва картинка не в масштабі.

Земля має в першому грубому наближенні форму сплюснутої кулі (екваторіальний радіус дорівнює 6377 км, полярний — близько 6355,5 км[1], середній — 6371 км[2]) і складається з декількох оболонок.
Ці шари можуть бути визначені або їх хімічними або їх реологічними властивостями. В центрі розташоване ядро Землі з радіусом близько 1250 км, яке в основному складається із заліза та нікелю.
Далі йде рідка частина ядра Землі (яка складається в основному з заліза) з товщиною близько 2200 км. Потім 2900 км в’язкої мантії, що складається з силікатів і оксидів, а зверху доволі тонка, тверда земна кора. Вона також складається з силікатів та оксидів, але збагачена елементами, які не зустрічаються в мантійних породах. Наукове розуміння внутрішньої будови Землі базується на спостереженнях топографії і батиметрії, спостережень гірських порід у відслоненнях, зразках піднятих на поверхню з великих глибин в результаті вулканічної активності, аналізі сейсмічних хвиль, які проходять крізь Землю, вимірюванні гравітації областей Землі та експериментах з кристалічними твердими тілами при тисках і температурах, характерних для глибоких надр Землі.

Маса[ред. | ред. код]

Для оцінки маси Землі та її середньої густини може бути використано силу її гравітаційного притягання. Астрономи також можуть розрахувати масу Землі за її орбітою та впливом на близькі планетарні тіла.

Маса Землі становить 5,97219×1024 кг[2], її об’єм — близько 1,08321×1021 м3[2], звідки середня густина Землі — 5513 кг/м3.

Будова[ред. | ред. код]

Будову Землі можна класифікувати за двома принципами: за механічними властивостями, такими як реологія, або за хімічними властивостями. Механічно вона може бути розділена на літосферу, астеносферу, мезосферу, зовнішнє ядро та внутрішнє ядро. Хімічно Землю можна розділити на земну кору, верхню мантію, нижню мантію, зовнішнє ядро та внутрішнє ядро.

Геологічні шари Землі знаходяться на наступних глибинах під поверхнею[3]:

Шари Землі вивчаються непрямими методами, з допомогою вимірювання часу поширення заломлених та відбитих сейсмічних хвиль, створених землетрусами. Ядро не пропускає поперечні хвилі, а швидкість поширення хвиль відрізняється в різних шарах. Зміни у швидкості сейсмічних хвиль між різними шарами викликає їх заломлення у відповідності до закону Снеліуса.

Ядро[ред. | ред. код]

Вивчення будови Землі за допомогою хвиль, утворених землетрусом. Суцільними лініями позначено P-хвилі (поздовжні), штриховими лініями — S-хвилі (поперечні). Літерою K позначено поздовжні обмінні хвилі.

Порівнюючи середню густину Землі (5513 кг/м3[2]) з середньою густиною верхніх частин земної кори (2670 кг/м3[4]), можна зробити висновок, що матеріали з великою густиною наявні в надрах Землі, зокрема в ядрі. Ще один доказ високої густини ядра дає сейсмологія. Сейсмічні вимірювання показують, що ядро ділиться на дві частини — тверде внутрішнє ядро з радіусом ≈ 1220 км і рідке зовнішнє ядро з радіусом ≈ 3400 км[5].
Густини знаходяться в межах від 9900–12200 кг/м3 у зовнішньому ядрі і 12600–13000 кг/м3 у внутрішньому[6].

Зовнішнє ядро відділяється від внутрішнього розривом Леманн-Буллен.

Мантія[ред. | ред. код]

Товщина земної кори в кілометрах

Мантія Землі простягається до глибини 2890 км, що робить її найтовстішим шаром Землі. Тиск у нижній мантії сягає близько 140 ГПа (1,4·106атм). Мантія складається з силікатних порід, багатих (у порівнянні із земною корою) залізом та магнієм. Високі температури в мантії роблять силікатний матеріал достатньо пластичним, щоб могла існувати конвекція речовини в мантії, що виходить на поверхню через розломи в тектонічних плитах. Плавлення і в’язкість речовини залежать від тиску і хімічних змін в мантії. В’язкість мантії коливається від 1021 до 1024Па·с в залежності від глибини[7]. Для порівняння, в’язкість води складає близько 10−3 Па·с, а пеку — 107 Па·с.

Межею між ядром Землі та мантією є розрив Гутенберга[en].

Кора[ред. | ред. код]

Земна кора має товщину від 5 до 70 км. В залежності від складу, будови та деяких інших характеристик виділяють материкову та океанічну земну кору.
Материкова кора є товстішою (від 25–45 км на платформах до 60–80 км в областях гороутворення), і поділяється на три шари — осадовий, «гранітний» і «базальтовий» (два останні розділяються поверхнею Конрада).
Океанічна кора лежить в основі океанічних басейнів, має товщину 5–10 км і, на відміну від материкової земної кори, не має «гранітного» шару.

Межею між земною корою та мантією є поверхня Мохоровичича.

Див. також[ред. | ред. код]

Поверхня Мохоровичича

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Джеффрис Г. Земля, ее происхождение, история и строение, пер. с англ. — М., 1960.(рос.)
Магницкий В. А. Внутреннее строение и физика Земли. — М., 1965.(рос.)
Ботт М. Внутреннее строение Земли, пер. с англ. — М., 1974.(рос.)
Жарков В. Н. Внутреннее строение Земли и планет. — 2 изд. — М., 1983.(рос.)
Kruglinski, Susan. «Journey to the Center of the Earth.» Discover(англ.)
Lehmann, I. (1936) Inner Earth, Bur. Cent. Seismol. Int. 14, 3-31(англ.)
Schneider, David (October 1996) A Spinning Crystal Ball, Scientific American(англ.)
Wegener, Alfred (1915) «The Origin of Continents and Oceans»(англ.)

Источник